Щодо нижчого духовенства, то воно походить із селянського світу, а згодом, коли з X ст. відроджуються міста в Італії, а з XI ст. і в інших місцях, і з міст. Ототожнення парафії з сільською громадою веде до злиття їхньої долі, а кюре, вікарій чи священик може стати чільним органом у громаді. Як клерк, інтегрований в організацію, що поширюється на весь ареал, він входить у контакт з вищими рівнями культурної дійсності й може поширювати на своєму скромному рівні її ослаблений відгук. Саме він забезпечує значною мірою культурну гомогенізацію Європи в її соціальних глибинах, як це роблять «джаті» брахманів у Індії, а роди освічених у Китаї. З огляду на свою належність до церковної організації, кюре парафії має також доступ і до аристократії — або опосередковано, через вище духовенство, або більш прямо, через сеньйорію та належність до неї парафії. У разі конфлікту між сеньйором і селянами кюре стихійно відіграє певну роль, оскільки завдяки своїм обов’язкам і своїм зв’язкам він посідає місце передавача інформації в обох напрямках. Ця позиція надає йому вирішального значення в двох видах різноспрямованих стратегічних ігор: або він сприяє союзові села й феодала проти підсилення королівської влади; або він підтримує союз народу й центральної влади проти аристократії. Перша стратегія сприяє помірності влади, тоді як друга може сприяти поступові до абсолютизму.
Історичний епізод Каролінгів веде також до важливих негативних висновків. Згідно з одним із них, в Європі не існує — на даний час або потенційно — жодної політії, здатної розвинути таку силу, яка дозволила б їй завоювати чи стабільно контролювати інші політії, їхні еліти та народи. Досвід Каролінгів показовий не стільки сам по собі, скільки тим, що його повторив Оттон з 962 р. Оттонівська династія виявилася неспроможною поширити свою реальну владу на всю Європу та блокувати дедалі помітнішу різницю між спадщиною Карла II Лисого та Людовіка І Німецького: так, у XI ст. вже можна вирізняти Францію й Німеччину. Неімперіалізація Європи відбивається в позитивних прикладах, у незалежних політіях і в стрункій трансполітійній карті. Другий негативний урок показує, що альянс між імперією та папством за моделлю Костянтина та Візантії, який був стихійним ще між Карлом Великим і Леоном III, зникає при Оттонідах. Конфлікт 1077 р. між Григорієм VII і Генрихом IV не був викликаний цими обставинами, хоча він і вибухнув з приводу контролю за призначеннями духовенства. Це питання посідає чільне місце, коли доводиться вирішувати, чим має бути церква: організацією, вільною від будь-якого політичного підпорядкування, або ж одним із департаментів імперських справ. Перемога папи над імператором провіщає не ілюзії папського верховенства, які плекатиме століттям пізніше !нокентій III, а виникнення нової ситуації: спільнота вірних, організована для самої себе, незалежна від будь-якої політичної організації та відкрита для всього людства.
Цей історичний епізод показав також, що владний апарат у Європі може складатися тільки з аристократів — світських або духовних, — оскільки вони єдино компетентні, якщо влада хоче бути ефективною, або ж досить сильні, щоб успішно протистояти всіляким спробам зламати їх. Виходячи з цього — і вже на віки, — ієрократія зможе пом’якшуватися тільки більшою або меншою мірою аристократами. Християнізація сприяє тому, що аристократи отримують монополію на політичні позиції. Будь-яка влада, що прямує до абсолютизму, прагне ставити на такі позиції людей, які не мають соціальної основи, незалежної від влади, — рабів, вільновідпу-щених, євнухів, іноземців, представників меншин... В Європі немає жодної визначеної в такий спосіб групи населення. Повна християнізація залишила меншиною тільки євреїв, але їхня репутація боговбивць в очах християнства не дозволяє ставити їх на політичні позиції. Робити євнухів — значить накликати на себе анафему, раби дуже нечисленні й уже фактично зникають. Щоб знайти вихід Оттоніди вирішили ввести до свого апарату єпископів і абатів, оскільки в них не було законних дітей. Проте в них були родичі й близькі люди в середовищі аристократів, тож, ефективність цього заходу, мабуть, була сумнівною, навіть якщо не брати до уваги конфлікт, який неминуче виникав би з цього в питаннях призначення церковних достойників. Хай там як, але впродовж кількох століть, аж доки середньовічні університети не почали випускати правників, політична влада на всіх рівнях могла набирати собі на службу тільки тих людей, які були зацікавлені в контролі її поширення. Королівський апарат отримає певну свободу дій, тільки коли зможе залучати на свою службу легістів — чиновників, які мали правову освіту.