Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у ХІ-ХІІІ ст., вийшовши у новий світ у ХІV-ХV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а друга — від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр-ності.
На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже — тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс-політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє дотримання, як про це свідчать неодноразові спроби встановити «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й переможені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти багато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного виходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з розпаду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.
Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нормандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка-ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо-лярної структури та до блокування на невідомо який час ходи до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних катастроф, від першої — Тридцятилітньої війни (1618-1648) — до другої (1914-1945).
Реставрація монархії відбувається в самих межах феодалізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на принципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.
Цей основоположний процес започатковує й інші — похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерогатив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйори — це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засоби для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні — залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і може призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде перехід до нової конституційної монархії, яку можна демократизувати.
Інший наслідок — це перетворення аристократії на дворянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріплена верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Аристократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація настільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Сильний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це — пращур Капе-тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за королівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого — через певний час — аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає нестабільною через балансування між самостійною аристократією та дворянством як інструментом королівської влади.