Звернімося ще до одного наслідку процесу — переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На початку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки відновлюються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком феодальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. Наслідки цього періоду стають вирішальними для сільської сеньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Сеньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримувати робочу силу вигідними умовами: головні з них — звільнення з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на маленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетворюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підвищення продуктивності праці.
У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої господарства у великих землевласників — сільських аристократів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або половинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони самостійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням — стати власниками свого господарства та розширити його. Мешкають вони скупчено в комуні, парафії чи в селі — поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристократичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.
Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; самостійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й народ утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти домінують і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й випадковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.
Найвизначнішим результатом еволюції в межах феодалізму й поза ними та результатом, що мав найбільші наслідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела систему гри не до її логічного завершення — імперської монополії, а до олігополярної конфігурації. У всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впродовж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жахливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.