Контакти, які культурний ареал встановлює з зовнішнім світом, мають надзвичайні особливості. Імперія схильна до замикання після завоювання максимального ареалу. Замикання зводить до мінімуму ризики та вартість імперського контролю, і це надає йому політичного обґрунтування. Існує також і культурне обґрунтування, оцінити яке не надто й легко. Якщо цивілізація, коли брати це слово в певному точному значенні, — це найменш конкретний спосіб бути людиною, не переходячи до потенційної загальності, то еліти, у принципі, мають задовольнятися способом, який їх творить, уважаючи його за пристойний людський спосіб, від якого всі решта віддаляються, потопаючи в нелюдському й утрачаючи будь-яку привабливість. Європейці не уникли цього «спуску», адже вважати власні культурні особистості природними — це всезагальна людська властивість. Але те, що Європа не стала імперією, уберіг її від замикання з політичних причин. Не існувало жодної влади, яка могла б нав’язати таку замкненість. Вона могла бути тільки суб’єктивною та ґрунтуватися на зневажливому небажанні вважати гідними розгляду та інтересу інші тлумачення людського. За браком політичної замкненості на кшталт китайської чи японської європейці могли б вдатися до культурного замикання індійського чи мусульманського штибу. Цьому перешкоджала чи принаймні утруднювала вічна множинність політій. Стихійне ототожнення людьми своєї культури з природністю вело в Європі до змішування природності з англійською, французькою, італійською, іспанською та іншими культурами. Більшість таки пішла цим напрямком, але не зайшла ним надто далеко, бо попри те, що англійцям манери французів здаються дивними, приголомшливими чи смішними, а французи так само дивляться на англійців, і для одних, і для інших важко поставити під сумнів їхню спільну належність до людського роду.
Так само, як у Греції, та з тих же причин олігополярності та суверенітету політій, становище Європи вимагало спонтанного «етнографічного» сприйняття культурних реалій. Існує багато способів бути людиною, і кожен із них легітимний у своїй особливості та зрозумілий для того, хто хоче його зрозуміти. Такий підхід може призвести до ідеологічних викривлень, коли починають переконувати себе, або що людської природи не існує, або що якась інша культура є вищою. І так само цей підхід може укріпити здоровий глузд і зміцнити його впевненість у тому, що єдність людської природи не підривається множинністю та розмаїття її проявів і що не варто намагатися вийти з культури, в якій ви випадково народилися, щоб пристати до якоїсь екзотичної культури. «Подорожі», які нащадки англійських аристократів починають здійснювати на континент з XVII ст. і які стануть обов’язковим ритуалом для кожної молодої людини шляхетного походження, вписуються в цю спонтанну «етнографічну» перспективу.
3 цього не випливає, що така точка зору повинна торкатися всієї цивілізації та спонукати кидати цікаві й сповнені симпатії погляди на інші цивілізації. Стрибок може бути не спонтанним, але його полегшує те, що переходом слугують граничні поля культурного ареалу. їх можна вважати такими, що включені в законне розмаїття власної цивілізації, хоча вони при цьому виявляють достатньою мірою яскраву екзотичність, щоб слугувати містком до справжнього чужого. Для греків македонці могли бути культурними посередниками щодо скіфів, а жителі Криту — щодо єгиптян, континентальна частина Анатолії могла слугувати посередником щодо персів. Європейці могли здійснити цей досвід переходу в Іспанії і на Сицилії та познайомитися з мусульманською культурою. На південному сході континенту вони були в контакті з Візантією, яку поступово в 1300-1453 рр. заміняють османи. На сході культурні кордони Європи нечіткі й надають доступ до сибірських і степових племінних культур. Саме в контексті чутливості до іншого слід намагатися сприйняти шок від контакту з культурами американських індіанців. Зневага, пиха, жорстокість, байдужість, експлуатація — усі ці вияви контакту, дуже реальні й багато разів засуджені, не повинні змушувати нас забувати, що це — «нормальні» вияви зіткнення між різнорідними культурами, а також приховувати той надзвичайний і суто європейський факт реального й бувалого інтересу деяких європейців до американських індіанців. З цієї цікавості, яку важко було б знайти щодо інших культурних ареалів, в XVI ст. народилася етнографія, хоча, як свідчить Геродот, уперше вона з’явилася колись у Греції.