Легітимність монарха має також афективну підвалину. Еліта й народ прив’язуються до наявної династії та платять їй твердою вірністю, не тільки заснованою на ідеологічних аргументах, а й такою, що мобілізує пристрасті, емоції, почуття. Як пояснити ці емоційні узи з огляду на те, що вони є емпіричною даністю? Слушне пояснення виходить безпосередньо з олігополярності та прив’язує афективність до війни. Рух до олігополярності та її утвердження через зміни балансу між олігополюсами призводили — на цілковиту відміну від імперського миру — до частих воєн, перетворивши війну на постійну турботу й основну діяльність. Аристократична еліта дістає свою легітимність і своє виправдання у військовій професії, якщо вона слугує колективному благу. З відновленням і зміцненням королівств спільне благо стає благом політії, до якої належить еліта. Найперший розрахунок цієї військової еліти веде її до думки про об’єднання з легітимним князем цієї політії з тієї очевидної причини, що й він теж опікується спільним благом. З цієї точки зору, на короля дивляться як на командувача військом.
Щодо народу та різночинної еліти, для яких війна не є їхнім призначенням і які ризикують зазвичай постраждати від її негативних проявів, то вони, як і всі люди, прагнуть миру. Вони можуть розраховувати чи сподіватися жити максимально убезпеченими від війни та її наслідків тільки тоді, коли король зберігатиме цілісність політії й уберігатиме її від нападів. Війна та її постійна загроза постають як потужний стимул убачати в суверені захисника й оплот, згуртовуватися навколо нього, щоб максимізувати безпеку. Безпека має глибокий психічний резонанс, адже найперший досвід — це крихкість живого, а другим — неподоланність людських негод. Аналогія з батьком тут виглядає цілком переконливою за умови, що її не вестимуть за межі припущення, що всі вожді в усіх позиціях можуть навіювати відчуття безпеки та діставати з нього міцну емоційну легітимність.
Легітимність короля має також і політичний аспект у тому сенсі, що вона вкорінюється в мету політики, прагнучи означеного цією метою спільного блага. Війна постійно стоїть на порядку денному і мобілізує головні зусилля апарату влади. Але домінантною стратегією є оборона, і це віддаляє війну від боротьби на життя чи на смерть, наближаючи її до ролі знаряддя втримання здобутого. В олігополярному контексті війна стає засобом миру — у сенсі, відмінному від того, який вона здобуває в контексті імперії. У контексті імперії війна веде до результату, коли мир забезпечується внаслідок зникнення воювальників. В олігополярному контексті війна повинна підтримувати маневри, які ведуть до тимчасового балансу, коли воювальники вважають, що в них є гарні підстави більше не воювати... тимчасово. Піддані мають сприймати королівську владу як владу, яка стоїть на службі зовнішньої безпеки й миру.
Існує ще один, більш тонкий, але не менш вагомий аргумент. Війна — це силовий конфлікт між політіями. Коли війна відбувається постійно між стабільними і чітко окресленими політіями, народжується виразна тенденція до зосередження насильства на цьому політичному рівні. Насильство, яке може вибухнути всередині політії між її складовими частинами, здатне підірвати військову ефективність цілого, живлячи міжусобні конфлікти. Звідси починається невтримний підйом до позиції, з якої оголошується нелегітимним всяке насильство, здійснюване нелегітимною політичною владою. Внутрішній політичний простір розглядається як простір для замирення, який виводиться з-під насильства. Війна та її виключне ведення князем відповідають дедалі адекватніше вираженню політики та її мети, як от контроль насильства, його усунення зі стосунків між членами однієї політії, його застосування до злочинців і його перенесення на стосунки між політіями. Цей аспект політики входить до самої її суті як мирне розв’язання конфліктів. Те, що король отримує монополію на їхнє ведення, надає йому беззаперечну легітимність. Її можна заперечувати, тільки якщо скористатися ідеологією, згідно з якою, як твердять прихильники монархії, вона єдина може ефективно виконувати цю справу. Така претензія ідеологічна, бо вона неправильна: природний режим політичного краще вписується в демократію, ніж навіть у помірковану ієрократію. Венеція, Сполучені Провінції, Швейцарія контролювали насильство ще краще, ніж Англія, Франція, Іспанія чи Пруссія.