Вихід зі стану феодальної сеньйорії відбувається під тиском війни. Урешті-решт, вона визначає останніх переможців — князів при владі в означених політіях — і створює їм легітимне становище. Вона також спонукає сеньйорів приєднатися до переможців, щоб скористатися вигодами перемоги. Отже, монархічна «реконкіста», за деякими винятками, — це не завоювання, яке остаточно ліквідує переможених і залишає життя тільки переможцям. Ідеться радше про суто політичне просіювання, за допомогою якого розподіляють права й обов’язки для кожного. У результаті такого сортування за королем закріплюються права війни і миру, правосуддя, законодавства, оподаткування, тобто права, які виражають сутність громадської сфери. Панівне місце посідає концепція, за якою спільне благо й громадська сфера підпадають під опіку короля. Вже з самої причини згаданого «просіювання» ця концепція виходить за межі ідеологічного статусу та спрямовується на повсякденні реалії. Проте, оскільки громадська сфера означена, визнана і довірена кому слід, то все, що не громадське, виходить із-під влади цієї особи й належить до приватної сфери. Те, що належить кожному — окремій особі чи групі, — належить йому юридично та залишається його власністю. Приватна сфера в монархічній Європі — це не те, чим громадська сфера нехтує або технічно нездатна контролювати й порядкувати, це — законна царина соціальної діяльності, неодмінне доповнення якої — громадська сфера. Найуражаючим свідченням цього поділу на громадське й приватне є система оподаткування й те, що князі не можуть стягувати податки на власний розсуд, а повинні отримати згоду платників. Такий механізм адекватно відбиває відмінність і взаємодоповнюваність громадського й приватного: спільне благо може фінансуватися тільки за рахунок стягнень із власності приватних осіб за їхньою згодою.
З іншого боку, відновлення монархій уникає імперіалізації та примушує переможців до олігополярної гри. Ця гра обмежує здійснення влади між монархами, адже кожен може здійснювати її тільки за умови балансу всього цілого. Крім того, щоб підтримувати олігополярну гру, кожний монарх потребує активної підтримки вірних йому людей і народів. Для досягнення цього результату він має переконати їх, що здійснює владу на користь спільному благу. Загалом ми маємо усвідомити, що впродовж близько півтисячоліття справлявся невідпорний тиск на користь делегування влади знизу і блокування процесу делегування на певному рівні, на рівні королів, бо олігополярність зупинила просування до імперського возз’єднання. Якби таке возз’єднання було досягнуте, то воно спровокувало б неподоланне обернення делегування влади вже не знизу вгору, а згори вниз. Така інверсія означає перехід від ієрократії помірності до абсолютизму.
Олігополярність має прямий зв’язок з правом. Оборонна стратегія та довготривалий баланс, який вона нав’язує, створюють квазіполітійний простір. Він характеризується дво-чи багатосторонніми переговорами та їхніми накопиченими результатами. Результати набувають юридичної форми, яку вихід із феодалізму й усюдисущий вплив права роблять природною та спонтанною, так само як вони спонукають дієвців приймати їх і погоджуватися бути зв’язаними ними.
Але ієрократія — це не демократія. Її природна схильність — досягти абсолюту та звільнити політичну владу від усіх пут, що утримують її в помірності. В Європі помірність не була обрана монархіями, її нав’язали їм конкретні умови та історична спадщина. Ідеологічне висловлення стриманості щодо відмови від абсолютизму можна знайти в доктринах «державних інтересів», які розквітають із XVII ст. Думка, що вищі інтереси держави можуть виправдовувати порушення права й закону, як усередині країни, так і за її межами, має сенс тільки для влади, занепокоєної тим, щоб надати собі хороші приводи для того, аби позбутися контрвлади, яка їй заважає. Щоб досягти успіху в цьому ідеологічному самозванстві, треба було трансформувати державу (за межами її статусу громадської сфери, що опікується спільним благом) в абстрактну одиницю, яка слугує певному загальному інтересові, відмінному від приватних і спільних інтересів, а згодом прийняти як само собою зрозуміле, що питання цієї одиниці та загального інтересу слід покласти на самопризначе-них компетентних осіб. Ця доктрина, прямо протилежна цілям політики і духу помірних монархій, які вийшли з феодалізму, спокушала інтелектуалів і слугувала їм ідеологічним випробувальним полігоном під час підготовки смер-тельніших рецептів.
Позитивний внесок олігополярності в контроль за королівською владою можна визначити трьома основними аспектами. В олігополярній грі кожна політія має брати активну участь, а щоб ця участь була активною й ефективною, вона потребує активної підтримки з боку народу й головно з боку еліти. Монарх, якому спаде на думку посваритися зі своїм дворянством, опиниться в слабшій позиції, порівняно зі своїми розумнішими конкурентами, а якщо він наважиться знищити його, то втратить життєву опору. З іншого боку, аристократія, яка пишається своєю самостійністю та впевнено вважає, що королівський рід є лише першим, легко стає на диби і виражає непокору. Непокора може йти аж до альянсів із ворогами короля, як це деякі французькі аристократи без вагань робили ще за часів фронди. Таку їхню поведінку, яка сприйматиметься як зрада тільки після міцного утвердження королівств і монархій, не можна було терпіти, адже політія через це ставала набагато слабшою перед зовнішнім оточенням. Раціональним виходом було здобути підтримку більшості та сурово карати тих, хто не усвідомив зміну правил гри. Але якщо король спирається на дворянство, він надає йому також змогу відібрати цю підтримку, а це рівнозначно згоді на певний ступінь контролю за його політичними ініціативами.