Нація, урешті-решт, — спільнота долі. Цю долю можна точно визначити за допомогою зручної та реалістичної тристоронньої формули, запропонованої Ернестом Ренаном. Члени нації мають спільне минуле, яке складається з перенесених випробувань і здійснених разом подвигів. Вони мають спільне теперішнє в тому сенсі, що доля кожного залежить від стану нації в кожну мить. Вони хочуть, нарешті, спільного майбутнього, продовжувати довічно переносити випробування, здійснювати разом подвиги, жити однією долею. Минуле минуло й було прожите іншими індивідами. Для того щоб нинішні живі могли привласнити його, треба, щоб його їм показали. Теперішнє базується на інтересах. Майбутнє буде вироблене діями, підкріпленими пристрастями. Уявлення, інтереси, пристрасті — це три основоположні компоненти національного цементу, який утримує членів нації в політії-нації проти інших політій-націй. Компоненти природні для неї в тому сенсі, що вони відповідають її природі та дозволяють нації виражати її. Але вони можуть бути й підготовлені таким чином, що псують чи викривляють націю в націоналізм. Націоналізм — це ідеологія, яка паразитує на нації як морфології, ставлячи її на службу політичним справам, які можуть бути гегемоністськими, реакційними або ще ідентифікаційними. Націоналізм, як і нація, — це європейський продукт. Саме націоналізм став у XIX ст., а надто в XX ст. продуктом експорту по всьому світу, а не нація-мор-фологія, поширення й акліматизація якої вимагають надто конкретних умов, щоб їх можна було легко створити за межами Європи.
Нація прямо чи непрямо є результатом трьох інших європейських особливостей в історичному середовищі, змушеному через неспроможність вдаватися до відомих морфологічних вирішень змайструвати якесь нове за допомогою підручних засобів.
Найочевиднішу та найбезпосереднішу кореляцію можна встановити між нацією й королівством. Поділ європейців на стабільні й конкурентні політії стихійно виробляє більшість характерних рис нації. Розмаїття політій гарантує розмаїття націй. Власне, розмаїття націй у неморфологічному розумінні набагато передує розмаїттю політій, тож, їх слід розглядати радше як сховища вікових і тисячолітніх етнічних відмінностей. Кожна нація прагне як до ідеалу до ототожнення з політією. Такі ідеальні межі надає королівство. Реальність більшою чи меншою мірою віддаляється від ідеалу, оскільки політична мапа визначається радше транс-політійним суперництвом, ніж національними прагненнями. Часто, як от у Франції, об’єднання з політійних і транс-політійних причин різних середньовічних націй надавало їм можливість установити новий рівень реальності, рівень ко-ролівства-нації. Обидві реальності були не інертними предметами, а живими цільностями, які складалися з людей і означували й конкретизували себе одна стосовно іншої. Національна амальгамація в королівстві функціонувала більш-менш добре: у Франції краще, ніж в Іспанії, у Німеччині краще, ніж в Італії, під дією чинників і обставин, які можна виділяти й розглядати тільки через докладні національні історії. Кожна політія-нація народилася з довгої та складної історії, прожитої разом так само, як і інші довгі й складні історії. Члени нації створили разом спільне минуле, яке, аби його могли сприймати нащадки, повинне бути представлене в образах і уявленнях. Ідеологія легко викривляє ці образи — досить підкреслити риси, які прямують у потрібному напрямку, та ігнорувати протилежні їм — і робить це неминуче, оскільки національна історіографія, навіть найсерйозніша і найщиріша, обов’язково стає на якусь окрему точку зору.
Королівства, які виринули з феодалізму, люди легко сприймали як угруповання за інтересами. Таке сприйняття саме собою зрозуміле й має навіть у собі дещо тавтологічне для зовнішньої безпеки: безпека кожного визначається і забезпечується в обрамленні королівства. В економічній сфері, якщо взяти слово «інтереси» у більш вузькому сенсі, королівство може розглядатися як колективний дієвець, який грає разом з іншими колективними дієвцями в гру з нульовим результатом. Вираженням цього стихійного сприйняття з раціональними претензіями був меркантилізм. Таке сприйняття базується на ідеї, що національне багатство — це нерухомий скарб, вартість якого зростає або зменшується залежно від додатного чи від’ємного балансу зовнішньої торгівлі. Тож, найбагатшим королівством має бути те, яке продаватиме найбільше за кордон, нічого там не купуючи. Меркан-тилістський підхід природний і випливає з проекції індивідуальних бюджетів, що ведуть до розорення людей, які витрачають більше, ніж заробляють, на товарообмін між суб’єктами господарювання взагалі та між економічними комплексами зокрема, де гра може стати грою з додатним результатом. Проте меркантилізм дістав ідеологічне вираження тільки в Європі. Потребу цього можна прив’язати до сполучення застійних економік протягом XVIIст. і аж до 1730-хрр. з трансполітійною структурою, яка в розмаїтті політій виводить на передній план зовнішню торгівлю. Імперія живе за рахунок власних ресурсів і має незначні стосунки з товарообміну з зовнішнім світом: тут немає потреби розвивати мер-кантилістську ідеологію. Питання про вільну торгівлю та протекціонізм ставить саме товарообмін, а обмін прямо залежить від трансполітійної структури. Суб’єктивним результатом для спільнот, які перетворюються на нації, є можливість живити чуття спільності інтересів у теперішньому. Зрештою, ці королівства-політії повинні бути активними на транс-політійній арені, побоюючись зникнення, а їхня активність має на меті увічнення в бутті. У цьому європейському ансамблі націй виключна амбіція кожної з них — за винятком випадків ідеологічного божевілля — зробити цей ансамбль довготривалим і увічнити свою участь у ньому. Через самий цей факт члени нації мають спільне майбутнє й відчувають це.