Між нацією та монархією зв’язки тонкіші, але не менш реальні. Повернення монархії після феодалізму привело до поступового виникнення громадської сфери, яка розуміється як «держава». Громадська сфера, залишаючись вірною своєму концептуальному призначенню, опікується спільним благом. Громадське та його мета не є чимось європейським. Це — політичні універсалі!, що визначаються природним політичним режимом, який відповідає меті політичного — мирові через справедливість. І навпаки, держава — це європейський винахід і майже європейський ексклюзив, оскільки єдиною ймовірною паралеллю є Римська республіка, де ми знаходимо аналог такої «конкретної абстракції», як держава. І справді, держава є нематеріальною як громадська сфера, означена як сукупність ролей і функцій, і водночас утіленою в персонажах, які грають ролі та здійснюють функції. У пост-феодальних монархіях держава знайшла своє втілення в королі та в королівському апараті. Коли Людовік XIV проголошував: «Держава — це я», він не думав, що постає тираном, а вважав, що виражає реальність і легітимність політичного становища. Піддані, зі свого боку, казали або відчували, що «Держава — це він», уважаючи це визнання не за згоду на закріпачення, а за законний поділ завдань: король опікується спільним благом, а ми займаємося нашими приватними справами. Проте, з точки зору підданих, залишається можливою така еволюція, яка приведе їх від формули «Держава — це він» до формули «Держава — це ми», оскільки в обох цих формулах один елемент залишається непорушним: спільне благо й нематеріальний аспект держави. Перехід від одного тлумачення до іншого не може, ясна річ, бути незначним. З одного боку, він вказує на зміну режиму та перехід від ієрократії до демократії, з іншого — довершує усвідомлення нації її членами, замінюючи нею Бога, короля і народ як законне джерело будь-якої влади та будь-якого її делегування.
Європейські монархії однаково помірковані. Держава водночас підтримується і тримається в громадянському суспільстві, яке складається з ефективної контрвлади, що запобігає розпорошенню народу на маленькі частинки. Контр-владу уособлюють усілякі групи й асоціації, об’єднані в більш або менш широкі мережі з низькою вартістю об’єднання. Така ситуація має два серйозні наслідки для особи. Найважливішим і найкардинальнішим є те, що особа прагне стати носієм розмаїтості договірних зв’язків, а вже більше не бути вираженням істотного соціального зв’язку. Другий наслідок проявляється, тільки якщо визнати, що існує «потреба в спільноті» і що людина — це стадна тварина, а її стадність вимагає спільнотних уз, що мобілізують афек-тивність. Коли кожне угруповання отримує статус суспільства і коли кожне зобов’язання стає договірним, політія-нація стає найвдалішою кандидатурою для задоволення цієї потреби. А звідси має випливати національна пристрасть.