Між нацією й культурою зв’язок можна встановити за простою лінією аргументації. З огляду на неімперіалізацію, не існує європейських культурних актуалізацій як таких. Ми ніколи не зустрічаємо субєвропейських варіацій на європейські теми. В Європі цивілізація є потенційним вогнищем, і все, що виходить із нього, переписується в регіональному аспекті. Зважаючи на олігополярність, субєвропейські варіації стихійно прагнуть актуалізуватися на рівні політій-націй. Посередником спонтанності тут виступає культурний попит. У політіях, якими керують монархії, поміркованість яких забезпечують аристократії, саме аристократії виробляють панівний попит. Але ж монархія й аристократія збігаються в єдиному центрі — дворі, бо він є соціальним простором, неодмінним для ієрократії, щоб вражати уяву та контролювати апарат влади, а аристократії — щоб брати участь у владі та діставати з цього вигоду. Політичний режим створює двір, а він стає панівним проводирем думки в культурних питаннях. Цей авторитетний голос лунає на рівні політії й нації. Завдяки цьому регіональні й локальні варіації на варіації, визначені на рівні політій-націй, або знецінюються до розряду народної культури та провінціалізму, або підхоплюються й асимілюються на національному рівні й утрачають свій народний присмак і провінційний наліт. Вирішальний культурний рівень реальності для кожного з них має тенденцію бути національним політичним рівнем. Для того щоб ідентифікуватися з субнаціональним рівнем, треба або жити в ізоляції та в закритому просторі, позбавленим усяких шансів на мобільність та соціальне сходження, або ж наважатися на це з ідеологічних причин і відмовитися від будь-якої національної кар’єри. Щоб піднятися на європейський рівень реальності, потрібне різке і малоймовірне зусилля, за допомогою якого можна було б створити європейські теми з їхніх національних варіацій. Простим вирішенням було б узяти й триматися за якусь субєвропейську варіацію — італійську, іспанську, французьку, німецьку, англійську тощо, а всі решта ігнорувати.
Нація не була морфологією, наданою в морфологічному готовому вбранні. Усі відомі морфології не були придатні до вжитку. Стадо і плем’я залишилися далеко позаду. Феодалізм був морфологією, з якої саме виходили та яка характеризувалася тим, що спонтанно й невідворотно вела за межі самої себе. Імперія була неможливою, і в будь-якому разі вона не є сама по собі морфологією. Шанси були в поліса. Його традиція давня, і середньовічна Європа повернулася до неї — не з бажання копіювати, а тому, що історичні умови сприяли незалежному повторному винаходу поліса. Економічний розвал, що супроводжував занепад і розпад Латинської імперії та продовжувався, ще більше поглиблюючись у наступні віки через демографічну кризу та розрив торгівлі з середземноморським басейном — цю одвічну кризу латинської християнської Європи, — спричинився до зникнення міст. Вижив лише Рим — з кількістю населенням, мабуть, у двадцять тисяч осіб у X ст., коли на імперських форумах паслися стада баранів, — містечка-центри єпархій і кілька населених пунктів, схожих на міста в Італії. Ситуація різко змінюється в XI ст., причому інтенсивність цієї зміни пропорційна глибині прірви, в яку провалилася була Європа. Результатом стає загальне відродження міст, але в феодальному контексті. Унаслідок подрібнення політичної влади та розкладу політій міста дістають або стихійно і без надмірних зусиль беруть — деяким довелося битися проти своїх світських чи церковних сеньйорів, щоб отримати вільні грамоти, — свободу і конституюються в політії. Місто-політія — це поліс. Жива й активна Європа, та, що несе в собі відродження та дає йому сили, в ХІ-ХІІІ ст. вкривається містами.
Монархічне відродження та реставрація королівств стали фатальними для них усіх без винятку — фатальними як для полісів, а не як для міст. Останніми впали Венеція (1797 р.) і Франкфурт (1848 р.). Французьке королівство зробило цей процес зразковим, перетворюючі поліси, які потрапили під його владу, на «хороші міста» майже завжди за згодою міщан, союзників короля проти феодального дворянства, які діставали у винагороду привілеї, звільнення від податків, «свободи». Королі й королівства вирішили, що поліс — незручний для втілення морфологічний варіант, попри переконливий прецедент Римської імперії. Така думка виникла в них через потребу знову завойовувати владу та королівські права проти феодалів. На їхній погляд, поліси належали до середньовічного минулого й були серед узурпаторів політичної влади. Можливо також, що певну роль зіграв культурний аспект — той факт, що аристократичні еліти протягом тисячоліття глибоко вкоренилися в сільське життя та зберігали свої сільські корені й узи ще довго після відродження міст і кінця феодалізму. Дворянин — це землевласник, який мешкає в своєму сільському замку більшу частину року. Далеко позаду лишився античний світ, коли єдине життя, варте цього слова, то було життя в місті.