Трансполітійна умова демократизації допомагає зрозуміти тональність зовнішньої політики Сполучених Штатів. З чотирьох умов, яких вимагає демократія, Сполучені Штати досить адекватно забезпечили три, і це дало нагоду Токвілю вивести з цього унікального прикладу зразкові аспекти, які придатні для сучасної демократії як такої. Там ніколи не була забезпечена тільки умова олігополярності. Її відсутність досі не порушувала демократію, оскільки Сполучені Штати змогли розвивати свій політичний досвід протягом понад ста п’ятдесяти років, абстрагуючись практично від будь-якої трансполітійної гри та чіпляючись за свій первісний ідеал острова-континенту, якого не торкнулися жахи війни в Європі. Цей ідеал зберігається в масі населення у вигляді запеклої байдужості до навколишнього світу та періодично виринає на поверхню в ізоляціоністських ідеологічних закликах. Американська політія знала до сьогодні тільки одно— або двополярне становище. Щодо Америки, Сполучені Штати завжди займали фактичну гегемонну позицію й відкрито заявили про це в 1823 р. у доктрині Монро. Позиція дає змогу тому, хто її займає, діяти з урахуванням лише власних інтересів і подальшого їхнього тлумачення ним самим. Інших ігнорують, використовують або примушують — залежно від обставин. У нинішньому світі американська позиція також фактично гегемонна, але розрив у силах не такий різкий між США і рештою планети, яким він був між ними й Латинською Америкою. Вони не можуть ставитися до європейців, індійців, росіян і китайців так, як вони ставляться до гаїтян, гватемальців чи колумбійців. Гегемонія реальна, але нею не можна користуватися з повним цинізмом, ба більше, вона не може вилитися в імперіалізацію традиційного типу.
Незручність ситуації для справжньої демократії може пояснити непевне й мінливе балансування між грубістю на службі американських інтересів у світі та утопією планети, де трансполітійні стосунки зникнуть на користь світового ринку та гарних почуттів. Під час «холодної війни» Сполучені Штати вступили в двополярну гру «все або нічого», з якої вони вийшли переможцями в 1991р., оскільки спромоглися компенсувати недоліки власної демократичності в зовнішній політиці проти ідеократії завдяки набагато вищій економічній та технічній ефективності тієї ж самої демократії. Вони дуже добре зіграли двополярну роль, і це при тому, що не мали жодного історичного досвіду олігополярної гри. Ця повна недосвідченість може пояснити незнання мистецтва компромісу, виявлене в Ірані, Іраку, Сомалі, Сербії, або ж небажання підкорятися квазіполітійним правилам гри, як-от заборона використання мін або створення міжнародного суду, який міг би судити й американських громадян.
Наслідки відсутності самостійних центрів можна спостерігати на периферії Європи — в Росії. Перша Русь — Київська Русь ХІІ-ХІІІ ст. — вписувалася в європейську модель аристократичного та селянського суспільства й могла б або повинна була б мати суто європейську історію. Вона зникла під ударами монголів, зазнала сильного територіального переміщення й знайшла притулок на галявинах тайги. На московських галявинах під автократичною хваткою династії народилася друга Русь. Уже тоді мало придатна до інтегрування в європейську історію з огляду на свій політичний режим та на жорстко імперській спосіб будівництва політії, вона пішла необоротно іншим шляхом у другій половині ХVІ ст., коли Іван ІУ Грозний фізично знищив аристократію бояр і вкинув у рабство селян. Відтоді еліта ідентифікувалася з апаратом влади, а народ загубився у кріпацтві. Тільки в ХІХ ст. під впливом інтеграції Російської імперії в європейську трансполітію еліта почала аристокра-тизацію, а народ почав знову виходити на поверхню — після скасування кріпацтва в 1861 р. і завдяки політиці Столипіна, спрямованій на створення селянства в європейському сенсі слова. Обидва ці процеси, причому другий ледь-ледь розпочався, були різко припинені та замінені революційною інволюцією, яка знову знищила паростки аристократії та буржуазії, знову перевела народ у рабство й завадила виникненню середніх класів, які зазвичай супроводжують економічну модернізацію.