Росія знаходиться поза межами Європи майже з усіх точок зору, але певна частина Європи схиляється впродовж століть до еволюції за російською моделлю. Ця модель — крайній прояв цих процесів зі змінними акцентами мірою того, як віддалятися в Європі з заходу на схід, найвражаючим прикладом яких із найтяжчими наслідками щодо демократизації було друге закріпачення після XVI ст., переведення селянства в рабство, здійснене в Центральній і Східній Європі аристократією, тоді як у Росії це все зробив апарат царської влади. Можна було б також простежити наслідки браку автономних центрів у Латинській Америці. Якщо не рахувати певних винятків, наприклад Чилі та Коста-Рику, тамтешнім суспільствам притаманна наявність латифундистської аристократії та майже повна відсутність селян, яких замінили раби чи батраки. Політичним утіленням цього соціального становища став успішний постколоніальний перехід у XIX ст. до ліберальних режимів, а в XX ст. — поразка розширення олігархії на демократію та її виродження в популізм і в каудилізм. Аналогічне соціальне становище й аналогічні політичні прояви можна знайти в самій Європі, у тих регіонах, де, з огляду на обставини, латифундії й батраки зберігалися аж до XX ст., як от у Південній Італії та на Си-цилії, в Андалузії й Алентехо: тут стосунки клієнтели, бандитизм, анархізм, мафіозність, фашизм, комунізм розквітали стихійніше, ніж демократія.
Чесноти і не-пороки важче оцінювати, оскільки вони торкаються людської душі та формування людської природи через обмеження, які накладаються на неї в межах культурних кіл, зокрема через європейські особливості. Можна приблизно окреслити проблематику цих питань, почавши з виведення політичних чеснот, яких вимагає демократія, і спроби з’ясувати їхній можливий вплив на різні відомі приклади демократії. Отже, можна виділити три основних класи потрібних якостей: самовладання, стриманість, відданість. Інтуїтивно ці три класи виводять, виходячи з концепції свободи та трьох її вимірів: вибору, самостійного прийняття рішень і правоти, — та простежуючи зв’язок з психічним настроєм — сприятливим або несприятливим для забезпечення свободи. Припустимо, що хід наших міркувань справедливий, і спробуємо виявити в Європі результати зазначених психічних настроїв і їхнє перетворення на політичні якості. Норберт Еліас займався питанням самовладання, вивчаючи контроль імпульсів під дією інтенсифікації та ущільнення соціальних стосунків. В іншій тезі розглядається диференціація наказів та індивідуація. Індивід, який стає дедалі відповідальнішим за свою долю та мусить виконувати не одну роль, повинен розв’язувати проблему керування своєю душевною енергією. Керування оптимізується контролем енергії. Оскільки помилки в керуванні стають для індивіда тяжкими провалами, він відчуває, як на нього потужно тисне потреба досягати оптимізації та контролю. Категорію стриманості пояснити легше, якщо взяти за основу індивідуацію та сперти її на самостійність центрів прийняття рішень. З цього можна вивести, що індивідів сильно спонукають до того, аби вони самі займалися власними справами і не надто розраховували на те, що хтось це робитиме за них.
Найважче пояснити найделікатніше запитання: як могла народитися відданість щодо спільного блага або відчуття громадського? Ця проблема стоїть неоднаково перед політиками і громадянами. Для політиків проблема полягає в тому, щоб поставити ті пристрасті, які штовхають їх займатися політикою (амбіції, жадоба, скупість, марнославство, пихатість), на службу спільному благу, а не навпаки: прагнути зайняти політичну позицію, щоб обслуговувати свої пристрасті. Другий порив природніший і стихійніший, ніж перший, який передбачає певний примус або навчання. Для громадян проблема полягає в тому, щоб спромогтися переконати себе, що політика спрямована на загальні інтереси. Це переконання не є само собою зрозумілим, адже за винятком дрібних груп, де спільність деяких інтересів помітна одразу, громадянин може піддатися двом природнішим спокусам. Одна з них примушує його вважати, що політика — це справа політиків, незалежно від того, іде це на добро — «цим займаються керівники» — чи на зло — «усі вони злодії». Друга спокуса змушує його входити до складу клієнтели патрона — політика і злодія — і мати з цього зиск. Варіантом для демократичної політичної еліти було наслідувати приклад політичної еліти, яка виринула з реставрації монархій і виникнення держави: служба державі була визнаним обов’язком князів, можновладців, аристократів, чиновників тощо. Щодо громадян, то їх виховував у дусі розуміння поняття спільного блага одвічний досвід на місцевому рівні, у сільських і міських комунах, якими керували селяни й міщани, а також у незліченних цехах і об’єднаннях, якими також керували самі їхні члени. Крім того, їм прищепили переконання, що «Держава — це ми», за допомогою нації як морфології.