Революцію як процес можна розглядати під різними кутами зору. Найвиправданіша точка зору історика, в очах якого існують тільки одиничності, які неможливо порівнювати між собою. У крайньому разі революція взагалі — це пусте слово, адже бувають тільки конкретні революції, а одна революція, будучи з’єднанням окремих переплетених подій, є й справді одиничністю. Ця точка зору обґрунтовується тим, що, оскільки розрив може актуалізуватися тільки в конкретному збігові двох логічних схем, між якими утворився конфлікт, то обставини і способи можуть мінятися до нескінченності. Але ця позиція виправдана не повністю, оскільки її можна застосувати до всієї історичної матерії, яка складається лише з одиничностей. Якщо дотримуватися постулату про не-зводимість одиничності до особливості й до загальності, то ми знищуємо будь-яку можливість раціонального пізнання історій людства. Раціональним і здоровоглуздим підходом було б визнати, що кожний історичний об’єкт містить усі рівні реальності, і залежно від об’єктів і поставлених запитань повчальніше буде розглядати той, а не інший рівень. Можна стверджувати, що революція повчальніша на рівні одиничності, якщо розв’язати проблему її загального концептуального означення як політичного перетворення та політичного моменту. Найменш виправдана точка зору полягає в тому, щоб гіпостазувати революцію як окремий і дискретний об’єкт, анатомію й фізіологію якого можна описати та проаналізувати. Вона придатна тільки для деяких революцій, які виглядають схожими між собою на певному рівні частковості. Якщо рівень обирається за критерієм прогресу, то вибирають революції — в Англії з 1640 р., у Франції з 1789 р. та в Росії з лютого 1917р., — які справді проходять дуже грубо схожими послідовними етапами. Якщо критерієм брати момент, не уточнюючи, момент чого саме, то вибирають революції — у Франції, в Росії, в Китаї, — такі різні, що отримуємо в підсумку накладання монографій. Зрештою, існує високий ризик того, що клас революцій, до яких застосовується модель, слугуватиме критерієм для відділення «справжніх» революцій від інших.
Попри все це, не марно підкреслити рівень частковості та виявити основні типи процесів, що їх можна помітити в європейських революціях, якими були позначені в усіх політіях без винятку моменти встановлення демократії. З цієї обмеженої та скромної точки зору, явними видаються чотири основних типи процесів. Негайна і ненасильницька зміна логічної схеми, від абсолютної монархії до конституційної, відбувається за слушної нагоди. Крайня форма мирного перетворення зустрічається в Данії в 1848 р., більш напружена форма — в Англії в 1688 р., коли сталася зміна династії, тоді як у Копенгагені знатні громадяни просто заявили королю про зміну правил гри. Війна за незалежність — це другий тип, де проблематикою є проблематика війни, різкий конфлікт між політіями. Тут та чи та політія потенційна і хоче досягти актуальності в боротьбі з іншою, щоб жити в демократії або в її аристократично-олігархічному варіанті. Розмах і драматизм подій визначаються діалектикою між доведенням до крайнощів і стриманістю. Народження Сполучених Провінцій відбувається вкрай боляче і тягнеться з 1564-го до 1609 р. і навіть до 1648 р., тоді як народження Сполучених Штатів у період з 1776-го по 1777-й або 1787 р. проходить менш драматично. Третій тип визначається вільним місцем влади. Розрив, яким виражається перехід від однієї логічної схеми до іншої і який у першому типі можна звести до якоїсь миті чи формальності, стає нескінченно продовжуваним часовим простором, протягом якого влада стає метою змагання. Існує майже безмірна ймовірність того, що це змагання підпаде під владу логіки громадянської війни. Її визначною рисою є те, що перехід до крайнощів має великі шанси уникнути стриманості, оскільки в ситуації відсутні будь-які точки сталої рівноваги, а залякування ворогом і його ідеологізація відбуваються спонтанно.