Культурний ареал і політія
Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які складалися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Культурний ареал та імперія — це не два боки єдиної реальності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі-тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. Належність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і можуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культурний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, культурний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два історичних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо нерішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільськогосподарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролювати населення різко зменшуються.
У цих поясненнях достатньо здорового глузду, але погане в них те, що вони не зовсім відповідають фактам. Можливо, повчальнішим було б пошукати причини того, чому історична реальність неохоче підтверджує теорію. Облишмо африканський ареал банту та американо-індіанський ареал, оскільки відсутність чи незавершеність у них імперіалізації не дозволяє робити якісь висновки. Зрештою, усі традиційні історії неоліту незавершені, бо всі вони були перервані несподіваним вторгненням модерності та її блискавичним поширенням на всю планету. Немає змоги зв’язати перервану нитку та доповнити незавершені історії. Навіть у максимально можливому масштабі історії людства потерпають від випадковості та можуть набувати цілком неочікуваного перебігу й для ретроспективного спостерігача. Ті декілька достатньо розвинених історією випадків, які можуть дати корисні відомості, вийшли з найрізніших процесів. Полярно відрізняються два приклади.
Китайський ареал точнісінько відповідає очікуванням теорії та майже повному ототожненню між ареалом та імперією, якщо принаймні виключити деякі випадки анексії, здійсненої останніми століттями в Тибеті, Туркестані, Монголії, які більше пов’язані з процесами, спричиненими виходом європейців за межі Європи в модерну епоху. У культурному й політичному плані Китай — це вісімнадцять провінцій. Культурний ареал виходить за політичні межі, оскільки він включає Корею, Японію та В’єтнам аж до лінії Гуе. Зазвичай схожість вражаюча і має бути пов’язана певною мірою з тим, що Китайська імперія — це ідеал імперії. Не виключено також, що схожість пов’язана в першу чергу з фізичними умовами. З півночі до півдня Китаю кліматичні контрасти такі, що за всіх часів відмінності між північним і південним Китаєм виражалися істотними відмінностями в усіх царинах. Так само зростаючий тиск континентальності на захід завжди призводив до дискримінації між прибережним Китаєм на сході та Китаєм внутрішнім. Але ці контрасти виглядають протилежностями, тільки якщо брати їх у їхніх крайніх проявах. У дійсності в усіх напрямках і всюди присутні переходи і в жодному разі немає розривів і стрибків з одного середовища до іншого. Кліматичні умови, узяті з півночі на південь і зі сходу на захід, створюють перший поділ Китаю не на дві чи чотири частини, а на понад двадцять.