Ця дія клімату доповнюється рельєфом. Напрямок гірських хребтів, розташування долин і русла малих і великих річок, узяті разом, з одного боку, приводять до сусідського існування двох десятків округів з яскраво вираженою самобутністю, а з іншого — полегшують сполучення між округами. Цей стан можна охарактеризувати так: він глибоко доцентровий. Таку доцентрову спрямованість ще більше підсилюють периферійні географічні умови, які істотно ізолюють Китай і утримують його від відцентрових поривів: океан на півдні й на сході, пустелі на півночі, величезні пустелі й гори на заході. Ця географічна ізоляція на краю Євразії характеризує Китай уже від часів палеоліту.
Європа дає приклад діаметрально протилежної ситуації та прямого відкидання тези: ареал ніколи не був імперіалізо-ваний! І проте ареал існує з найдавніших часів, за археологічними даними, він виникає разом із пізнім палеолітом і появою кроманьйонця. Той факт, що первісна історія як дисципліна народилася в Європі в ХІХ ст. і що в Європі були розпочаті перші розкопки, міг перекрити ту очевидну нині істину, що культурна стратиграфія, визначена вченими-пер-шопроходцями та їхніми першими наступниками — шатель-перон, перигорська культура, солютрейська культура, мадлен тощо, — стосувалася не виду, а його європейських представників. Європейський культурний ареал існує вже тридцять п’ять тисяч років. Його об’єднав у єдину політію лише на якийсь десяток років Наполеоном! Римляни в період найвищого ступеня своїх імперських здобутків мали в своїй імперії не більше половини Європи. Це докорінне роз’єднання між культурою й імперією найхарактерніша риса європейської історії, можливо, навіть єдина риса, що вирізняє виключно її. Її значення та її дивність такі, що нам хотілося б пов’язати їх із такими ж самими географічними умовами прямої дії, як і у випадку з Китаєм. Але ми не бачимо й найменшої шпаринки, яка давала б змогу стверджувати, що відцентрові сили в Європі були такі потужні, що відвертали від будь-яких спроб завоювання. Римлян зупинили не відцентрові сили за Ельбою в їхньому неминучому просуванні до Одеру, а кривава поразка в Тевтобурзькому лісі в 9 р. н.е. та політичне розв’язання встановити кордони на Рейні й Дунаї. Карл Великий і його наступники не встояли не через відцентрові сили, а через брак засобів.
Можна наводити й інші пояснення. Три обставини зовсім різного характеру з’являються одна за одною і затримують, потім запобігають і нарешті перешкоджають здійсненню політичного об’єднання. Перша з них — це льодовиковий період, у результаті якого льодовиками ще десять-дванад-цять тисяч років тому була вкрита значна частина Європи, що затримало неоліт на кілька тисячоліть. Ця затримка проявляється дедалі яскравіше мірою віддалення від Середземного моря та наближення до Скандинавії. Нам відомо, що між початком неоліту та його імперським завершенням лежить проміжок часу в п’ять-сім тисяч років. За цією міркою, середземноморська Європа досягла імперської зрілості на перетині II й І тисячоліть до н.е., Центральна Європа досягла її на початку християнської ери, а Північна Європа — майже на тисячу років пізніше, коли різко заявили про себе вікінги і з’явилися на сцені слов’яни. Ця відносна затримка з причини четвертинного зледеніння позначилася на другій обставині — повному перенесенні центра ваги європейської історії до Середземномор’я та втягнення її до культурної орбіти Близького Сходу. Фактично, традиційна європейська історія по-справжньому починається тільки з падінням Римської імперії та після гігантського руху зі сходу на захід. Третя обставина цілковита випадковість, а саме те, що європейський політичний світ, який походив з феодалізму, опинився включеним в олігополярну трансполітію, стійку до будь-якої спроби імперської диверсії.