Імперія має також і позитивні переваги, які повинні ще дужче посилювати доцентрові сили. Вона забезпечує мир усім. Для освічених людей вона відкриває можливість зробити дуже вигідну кар’єру в імперському апараті. Фактично робить собі кар’єру та дістає від своїх успіхів значні переваги не стільки окрема людина, скільки цілий рід. Поважні китайські родини, як і всюди, живуть не по кишені й урешті-решт розорюються. Єдиний спосіб увічнити свій рід полягає тут у тому, щоб час від часу один із його паростків успішно проходив мандаринський конкурс, а тоді вже його дипломи прислужаться всім родичам. Кожний рід зацікавлений у тому, щоб ретельно приглядатися до своїх нащадків чоловічої статі, виявляти найперспективніших і справляти на них сильний тиск, аби спонукати до плекання найвищих амбіцій. Для торговців вигода імперії в тому, що вона примножує їхні можливості одержувати зиск за рахунок самого лише розширення ринків у просторі та дії принципу порівняльних витрат. Таємні товариства стихійно рухаються в цьому руслі. Як опозиція — але опозиція не стільки політична, скільки трибунська, опозиція щодо бюрократії, — вони не мають іншого виходу як вписуватися в ті межі, де бюрократія демонструє свою шкоду. Як злочинці, вони діють на кшталт усіх злочинних товариств, ідучи твердим паралельним курсом щодо розширення економічних і соціальних границь імперії, адже в цих границях вони знаходять собі жертв і здобич.
Щоб довести картину реальності до межі ідеалу, слід зазначити, що ніщо не спонукає китайців піддаватися відцентровим силам. Культурне єднання здобуте ще кілька тисячоліть тому; його підтримує в неперервному стані місцева еліта, яка перебуває в контакті з основними культурними осередками; воно поглиблюється через повну відсутність будь-якої альтернативи. З цього випливають культурне просочування, яке межує з гомогенізацією, і за логічною допов-нюваністю реальність і свідомість максимальної неоднорідності щодо всього некитайського. Почуття китайської самобутності підноситься до найвищого рівня інтенсивності самим тим фактом, що її ознаки й зміст можна легко виразити, і цю можливість безкоштовно здобувають тривалі імперські єднання спільного культурного ареалу. У границях імперії люди поділяють культурні риси, які можна вирізнити й підсумувати, тоді як європейцеві важко було б пояснити, що саме визначає його як європейця, якщо довго й дуже серйозно не поміркувати над цим. Хай там як, але якби в когось у голові зароювалася дивна думка, яка сприймається як протиприродна в такому споконвічному й наповненому китайському світі, який автохтони мають ототожнювати з природою, про те, щоб повалити імперію й поділити її на незалежні політії, то йому важко було б точно сказати, на що можна було б оперти такий рух до незалежності. Історичних прикладів цьому небагато, оскільки політичне минуле було минулим громад і супергромад з непевним визначенням політій. Тільки на останній стадії Царств, що воюють (489-221 рр. до н.е.), окреслюються князівства, але вони не мають часу створити собі кожне окрему біографію. Розподілити китайський ареал на тривалу трансполітію можна було б за ознаками клімату, рельєфу та гідрографії та обмежити її приблизно вісімнадцятьма традиційними провінціями, але в них немає політичного минулого.
Підсумовуючи, можна зазначити, що імперія добре розмістилася в Китаї, їй мало хто загрожує ззовні, вона стихійно самоорганізується в цих межах, і її мало чи зовсім не заперечують як таку. Єдине слабке місцем — це сам центр, приречений рано чи пізно розкластися, позбавлений можливості реформуватися зсередини. Розклад стає неминучим через дурість правителів уже від третього покоління і через паралізуючі інтриги двору. Реформу проводити неможливо, бо довелося б починати з реформування самих реформаторів. Єдиним виходом є періодична зміна династії — кожні два чи три століття, згідно з емпіричними даними. Конфуціанська ідеологія точно відповідає фактичному становищу, і це допомагає розуміти силу її переконання і те, що вона протрималася (з урахуванням нетривалого буддійського впливу за династії Тан з початку VII ст. до 750 р.) упродовж двох з половиною тисяч років. Хороший імператор той, хто нічого не робить, бо старанно дотримуючись ритуалів, він забезпечує космічну й соціальну гармонію, з якої випливають мир, справедливість, процвітання, безпека. Відтак ані імператорові, ані апаратові не потрібно втручатися у справи людей. Вони йдуть своїм порядком, який, аби мати змогу стихійно встановлюватися, вимагає тільки того, щоб бути всередині загального укладу, забезпечуваного політикою, що відповідає власній раціональності. Мета політики полягає не стільки в тому, щоб робити, скільки в тому, щоб давати змогу робити.