Саме тут і проявляється жорстка стратифікація в своєму ідеологічному вбранні й у морфологічних схемах. Сільська еліта — це землевласники. Вони утворюють сегменти домінантних «джаті». Для них відношення між «джаті» та професійним фахом є чимось неясним або ненаявним. Усе населення поділено на залежні «джаті». Найчисленніші «джаті» ратаїв, які обробляють землю домінантних «джаті». Далі йдуть «джаті» власне професійних фахівців. Деякі з них почесні, починаючи з брахманів, які мають виключну монополію на відправу всіх релігійних обрядів. Жодна церемонія і жодний релігійний обряд не відбуваються на селі й для села як такого: вони торкаються тільки сімей і сегментів «джаті». Село в жодному разі не є аналогом європейської парафії. Інші професії — ганебні, бо позначені релігійною нечистотою. До цього класу належать розбирачі туш, кожум’яки, сміттярі, пралі, ті, хто займається кремацією мертвих. Усі професійні «джаті» — почесні чи ні — можуть також обробляти землю: або кожен неповний робочий день, або деякі на засадах повного робочого дня. Ця можливість лише відображає обмеження малопродуктивної аграрної економіки, де праця разом із землею — основний виробничий чинник.
Ми повернулися до загального потрійного поділу соціальної стратифікації на еліту, народ і набрід. Цей поділ виявився з такою очевидністю і з такою вагою, що він перевернув догори ногами соціальну ієрархію. Розподіл населення на чотири «варни» має, очевидно, історичне підтвердження, але головно книжну реальність. Так, брахманські трактати про «дхарму» ЩЬагта], про законний порядок речей, починаючи з найвідомішого — «Трактату про Ману», описують добре впорядковане суспільство. Реальність уже багато віків більше йде в бік стратифікації, вирізняючи три класи: брахманів, «шудрів» і недоторканих, яких уважають такими, що знаходяться ззовні системи та соціального укладу, що цілковито відповідає загальному визначенню наброду, так само як «шудри» завдяки розмаїттю їхніх занять відповідають народові. Брахмани — єдині, хто найкраще зберегли своє первісне визначення як фахівці священного. І хоча в них більше соціальних шансів, ніж у інших, посісти місце серед еліти, вони не мають монополії на елітне становище, відкрите для більш широкого соціального змагання.
Система «джаті» має відчутні наслідки для соціальної мобілізації, а вона виглядає такою ж самою самобутньою та особливою, як і сама система. Конфлікт може виникнути між двома «джаті», але не між двома сегментами «джаті», бо «джаті» має організацію, якої немає в сегмента. У результаті майже або зовсім не буває соціальних конфліктів на селі, і народ рільників можна гнобити майже або зовсім безкарно. Це гноблення може бути тим глибшим тому, що перша ланка ланцюга тих, хто живе з праці рільників, знаходиться в самому селі, — це домінантні сегменти землевласників. Оскільки вони мешкають на місці, то можуть жорстко контролювати працю, продукцію та частку, яка їм належить, на відміну від ситуації в Європі, де збирач податків знаходиться за межами сільської громади та може захищатися, приховуючи вироблене. Ця перша ланка ланцюга має й сама зобов’язання щодо вищої ланки, яка теж повинна ділитися частиною виручки, і т.д. Здійснюється каскад дільби, починаючи з села і закінчуючи імператором, якщо він є. Стрижка народу тотальна, але в Індії вона досягла крайньої радикальності через відсутність сільської спільноти та присутність стригалів на місці. Чорні злидні індійського народу — це його давній стан, нічим не пов’язаний з природою, людьми, з релігією, а тільки з морфологією. Конфлікти можуть також вибухати між громадами і між царствами, але їх провокують, проводять і здійснюють домінантними «джаті» кожної політії. Народу це майже або зовсім не стосується. Відсутність сільської спільноти виключає мобілізацію села і мобілізацію по спіралі інших сіл: історична хроніка не залишила жодної згадки про селянські війни. Народні шари сегментовано в «джаті», кожна з яких замкнена на самій собі. Індійське суспільство було найбільш чуже будь-якій «класовій свідомості» і ще більше далеке від будь-якої «класової боротьби». Домінантна «джаті» на селі й у громаді немає нічого спільного з укоріненою й міцною аристократією. Це група, яка об’єднала засоби для успішного завоювання тимчасової владної позиції та яка змінюється під час перерозподілу економічних і політичних можливостей. Її укорінення неглибоке, і це перешкоджає утворенню зв’язків клієнтарності й вірності між елітою й народом.