Найважливішим наслідком є те, що всі політичні конструкції тут ефемерні й штучні. Політії не можуть стати стабільними і чітко обмеженими. Вони передають свою нестабільність будь-якій можливій трансполітії. За таких умов завжди десь знайдеться хтось, щоб спробувати скористатися з цієї нестабільності та плинності на власну користь, адже політична авантюра є джерелом влади, авторитету, багатства. Такі авантюри полегшуються і перетворюються через уже згадуване стратегічне обмеження: несуцільність заселення сприяє здійсненню блискавичних набігів на дуже великі відстані, вражаючий приклад яких — похід Александра й арабські завоювання. Але з огляду на наявність міст і їхнього безперервного існування, політична нестабільність у Передній Азії зовсім не схожа на нестабільність в Індії. Тут вона схожа на конвекційний рух у в’язкій рідині. Там вона більше скидається на гру «Конструктор», де деталі незмінні, але їх можна складати різно, причому жодна з них не має більшого значення, ніж решта.
III. Модерна історія
Аналіз традиційної історії показує, що процеси, які відбувалися в Європі, мають виражений анормальний характер порівняно з процесами на інших культурних ареалах і головно в Китаї, де проходила дуже активна нормалізація. Ми пропонуємо виходити з цього висновку, щоб спробувати пояснити виникнення модерності як випадок, що виявився плідним для виду. Аби дотримати зв’язність нашої аргументації, слід спиратися на гіпотезу, виведену з попередніх історичних процесів, і зробити з неї нові висновки.
Якщо подивитися на минуле, то Європа не вирізняється жодною оригінальністю чи аномалією в жодному з розглядуваних політичних, економічних, морфологічних, демографічних, релігійних процесів. Можна констатувати певне еволюційне відставання від трьох інших великих культурних ареалів, яке може бути пов’язане з пізнішим таненням четвертинних льодовиків і з їхнім впливом на клімат. Це відставання не африканського типу в тому сенсі, що воно не виражене аж до такої міри, аби поставити під сумнів саму реальність європейського ареалу. Якщо ареал банту не існує як дієвець загальної історії, європейський ареал є реальним, активним і вирішальним. Тисячоліття еволюції в періоди неоліту та постнеоліту в Європі порівняно з іншими ареалами дозволяють підкреслити єдину абсурдну рису щодо домінантної еволюційної лінії, яка веде від племені до імперії: остаточну відсутність будь-якої імперіалізації, що виразно контрастує з прекрасно здійсненою імперіалізацією китайського ареалу та з більш-менш невдалою чи крихкою імперіалізацією в Індії та Передній Азії. Зазначена відсутність імперіалізації є найвиразнішою рисою загальнішої характеристики, а саме проблематичного характеру європейської історії до 1000 р. й далі. На трьох інших ареалах єдність та ідентичність кожного з них іще від початку неолітизації можна констатувати протягом тисячоліть. В Європі ситуація менш чітка. Скандинавський, слов’янський і балтійський світи виникають запізно в документальному та історичному планах, тільки перед кінцем І тисячоліття нашої ери. Доля кельтів і германців контрастніша з огляду на незавершеність римської експансії, під час якої Рим завоював основну частину кельтського ареалу й майже повністю виключив зі сфери своїх інтересів германський ареал. Грецький світ відвертається від європейського ареалу і зосереджує свій інтерес на азійському ареалі. І зрештою, романський світ орієнтований на Середземномор’я, що лежить на перетині азійського та європейського ареалів і частини берберського ареалу, якого не торкнулося перетворення Сахари на пустелю. Сама розбудова Європи як окремого й об’єднаного культурного, політичного та історичного утворення виглядає проблематично.