З цієї соціальної структури можна вивести наслідок, який безпосередньо впливає на механізми політичного об’єднання. Племінна будова залишилася вже давно позаду й розвинулася в громади та в мережі громад. Соціальна структура надає цим мережам громад особливу організацію та динаміку. Їхня структура виглядає як нагромадження пірамід, кожна з яких складається з аристократів, селян і рабів. Суспільство розбите на частки й досягає єдності, коли піраміди погоджуються увійти разом до складу суспільства. Розбита на частки пірамідальна структура краще проглядає в контрасті з іншою структурою, яка може існувати в мережах громад. Вона зустрічається в світі набагато частіше: в Полінезії та субсахарській Африці її можна було спостерігати ще зовсім недавно, у Китаї вона була поширена дуже давно — в II тисячолітті до н.е. за династії Хань і західних Чжоу. Ця структура компактніша, упорядкованіша та ієрархізованіша в тому сенсі, що всі керівні позиції зайняті родинами, які походять із царського клану. Суспільство складається не з аналогічних автономних сегментів, а з двох основних шарів — одного, зайнятого царським кланом, і другого, який складається з народу хліборобів, безперечно, офіційно вільних, але становище яких тяжке, а часом їх ще й гнобить панівна верства. Цей підпорядкований народ підтримує дуже сильні родові зв’язки. Якщо тут є раби, як, наприклад, в Африці, то їхня економічна роль не помітна. Цей народ обробляє землі, привласнені елітою рантьє.
В обох структур докорінно протилежна динаміка. Унітарна ієрархічна структура сприятлива для концентрації влади в центрі та на верхівці, якщо вони здатні мобілізувати достатні ресурси та потугу. Навпаки, подрібнена пірамідальна структура прагне нескінченного існування та до блокування політичного об’єднання та концентрації. Кожна піраміда характеризується сильною єдністю, оскільки аристократичні роди та селянські сім’ї зв’язані міцними узами вірності. Вона ґрунтується не тільки на обміні взаємними послугами, на договорі, що забезпечує зацікавленим сторонам рівні та взаємодоповнювальні переваги, які звільняють їх від будь-якого іншого зобов’язання, крім тих, що ясно передбачені договором. Вірність є також іще більшою мірою зобов’язанням на життя й смерть у взаємній службі між вищими й нижчими. Нижчі віддають усі свої можливості й самих себе справам вищих, а ті віддячують не менш цілковитою відданістю захистові та добробуту нижчих. З огляду на це, піраміди забезпечують майже нульову вартість об’єднання, що надає їм дуже великий ступінь єдності та відповідно дуже велику здатність до прагнення автономії, яке йде аж до незалежності. Об’єднання між пірамідами можливі через аристократів, але такі коаліції вирізняються характерним договірним характером. Для коаліції потрібна згода всіх сторін, і вони завжди можуть розриватися та перебудовуватися на інших засадах. Кожна локальна піраміда надто слабка, щоб чинити опір коаліції пірамід. Тож, кожна зацікавлена в тому, щоб увійти до складу регіональної коаліції навколо міцнішого роду, але такого, який не був би таким сильним, щоб нав’язати членам коаліції особисту владу та ліквідувати їхню автономію з її перевагами. З цих вимушених розрахунків випливає спонтанне виникнення всередині аристократичного шару внутрішнього розподілу на вищу та нижчу аристократію. Між цими двома прошарками можуть виникати стосунки вірності, але вони не такі щільні, як ті узи, що пов’язують кожного аристократа з його людьми. Так, дрібні аристократи мають удосталь ресурсів і можуть досить легко домовлятися між собою, щоб протистояти владі великого аристократа та контролювати її. Великий аристократ посідає місце не хазяїна, а рівного, трішки рівнішого за інших: primus inter pares.
Ця структура має щось невмируще, навіть якщо вона розвиватиметься максимально довгий час, у масштабі тисячоліть. Великі аристократи не залишаються бездіяльними, а весь час конкурують між собою — то, щоб підвищити свій стан, а то, щоб не дати його понизити. Щоб виграти чи не програти в цій грі, з якої жоден не може вийти під страхом опинитися в соціальному небутті, кожному конче потрібна підтримка дрібних аристократів, а ті, своєю чергою, не можуть утримуватися від створення коаліцій для збереження своєї автономії та свого соціального існування. З усіх цих умов виникають коаліції, які змінюються на всіх рівнях так, що неможливо, аби колись з’явився верховний вождь. Ця схема постійно зазнає перебудови на рівні своїх складових, проте сама вона залишається сталою через непереборне й непереможне прагнення до рівноваги. Така еволюційна стабільність повторюється в усіх просторових варіантах, від регіонального чи провінційного ареалу аж до всього культурного ареалу. «Великі» й «дрібні» аристократи можуть мати найконтрастніший конкретний вигляд, від князька й феодала до царя. Стабільність системи гри на всіх щаблях означає, що в ній завжди поєднується контрольоване об’єднання діючих коаліцій і відсутність навіть контрольованого об’єднання самої системи під єдиною політичною владою. У масштабах Європи це обмеження означає, що найвищим можливим ступенем політичної інтеграції був ступінь незалежних політій у єдиній трансполітії. Подрібнена пірамідальна структура унеможливлювала остаточну імперіалізацію, так само як і будь-яку абсолютизацію політичної влади. Така неможливість була притаманна всім епохам і всім масштабам політичних об’єднань у Європі від середини III тисячоліття і аж до індоєвропеїзації.