Проте нам можуть зауважити, що ці якості політичної поміркованості, вироблені індоєвропейською соціальною структурою, не зустрічаються ні в Центральній Азії, ні в Анатолії, ні в Месопотамії, ні в Ірані, ні в Індії, хоча індоєвропейці розселювалися й тут. Це зауваження можна спростувати, якщо ввести додаткове міркування, що саме з огляду на еволюційне відставання Європи індоєвропейська структура й динаміка не мали жодних причин мінятися. Вони стихійно й без зусиль увійшли до племінної європейської структури, яка була ще близькою до неоліту, тоді як у всіх інших місцях індоєвропейці зіштовхнулися з зовсім іншими ситуаціями, до яких їм довелося пристосовуватися та які привели їх до зовсім нових для них кінцевих розв’язань. У Греції вони вочевидь знайшли вже наявну будову полісів і вписалися в неї, тоді як в Анатолії, Месопотамії та Ірані вони завойовували князівства, царства та імперії в стадії зародження, вскочили в потяг історії на ходу й не змінювали напрямок його руху. З іншого боку, індоєвропейську модель у Європі міг би знищити ззовні якийсь загарбник. Сталося, однак, так, що така катастрофа ніколи не відбулася. Араби, монголи, турки, росіяни мало не спровокували її, але урешті-решт їм у цьому не поталанило.
Другий ендогенний структурний чинник — як вінець попереднього — виміряти буде складніше. Назвімо його чинником культурного видоутворення. Морфологічна й соціальна структура ґрунтується на міцності локальних — аристократичний рід і його вірні селяни — і регіональних — домінантний аристократичний рід і об’єднані з ним аристократичні роди — пірамід. Зверху коаліції або не існують, або створюються за обставинами, тож, реалії влади, багатства й авторитету знаходяться в основі структури. Міцне місцеве коріння, поєднане з цілковито осілим способом життя, надає особливого значення культурним ареалам малого розміру, що дедалі слабше інтегруються в ареали зростаючого розміру. Найщіль-нішою і найінтенсивнішою культурною реалією є «край» — цілісність із радіусом двадцять п’ять — тридцять кілометрів. На протилежному боці найкрихкіша й найменш помітна реалія — це сама Європа, яка більше скидається на спільний осередок можливих тем, причому і сам цей осередок уявний. Між цими двома крайностями лежать більш змінні реалії, залежно від узятих критеріїв. Так, наприклад, мовний критерій дає великий розподіл на еллінів, італійців, іллірійців, кельтів, германців, скандинавів, балтійців, слов’ян.
Місцезнаходження та регіоналізація, які увічнюються з покоління в покоління, сприяють вираженому виокремленню ідентичностей, що не заохочує до імперського об’єднання. Очевидно, цей висновок можна було б краще оцінити, якби — у разі створення європейської імперії — пощастило виявити ті засоби, які вона б мобілізувала, аби контролювати відцентрові можливості дуже сильно виражених культурних ідентичностей. Нинішнє становище Європи, політичному об’єднанню якої перешкоджає пережита гострота окремих ідентичностей європейців, дає змогу, можливо, виміряти здатність культурної диференціації безкінечно блокувати імперіалізацію. Хай там як, але індоєвропейська Європа протягом понад трьох тисяч років, починаючи з середини III тисячоліття, постає як хвиляста мозаїка народів, згуртованість і здатність до мобілізації яких то більше, що вони менші й локальніші, і навпаки. Це обмеження грає на користь інтроверсії і на шкоду екстраверсії, через що індоєвропейські воїни в Європі стають скоріше грабіжниками, ніж завойовниками, бо їм не вистачає можливостей, аби контролювати завоювання великих розмірів.