Оригінальність парадоксу підкреслює порівняння з двома аналогічними прикладами. Японія — активний елемент китайського культурного ареалу, в який вона повністю інтегрована. Але розташування архіпелагу дозволило їй зберегти політичну незалежність. Завоювання вести важко чи навіть неможливо в тому і в зворотному напрямках, і вони зовсім не стоять на порядку денному, оскільки вся спільнота мало схожа на активну трансполітію. Можна констатувати культурну інтеграцію та трансполітійну незалежність. Англія — активний елемент європейського культурного ареалу і водночас постійний дієвець європейської трансполітії, тож, вона знаходиться в стані культурної й трансполітійної інтеграції. Греція відрізняється від Японії тим, що знаходиться набагато далі від Передньої Азії в культурному відношенні й набагато ближче до неї в трансполітійному, а від Англії — тим, що в культурному і трансполітійному плані вона знаходиться набагато чіткіше за межами і європейського, і азійського ареалів.
Можна розв’язати парадокс, якщо розглянути грецький етап європейської історії під двома кутами зору: азійської орієнтації та культурного винятку. Азійська орієнтація, очевидно, первинна дана. Елліни є відгалуженням тих індоєвропейців, які оселяються в усій Європі в III тисячолітті. Вони належать до анатолійської гілки експансії, яку слід розглядати не як єдине й масове переміщення, а як низку проникнень, навал, походів уздовж узбережжя та від одного острова до іншого, за якими йшла поступова окупація внутрішніх земель. Прихід до Греції в археологічному сенсі пояснюється різким розривом, про який свідчать пожежі, спустошення, втеча на більш-менш тривалий час із поселень і різкі зміни в гончарній справі. Розрив найяскравіше проглядає близько 2000 р. до н.е., що вказує на більш масований наплив.
Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштовуються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це робили індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі. У такому разі їхнє майбутнє стає рішуче й остаточно європейським, і тоді є всі підстави вважати, що в європейській історії ніколи б не було грецького етапу. Або ж вони використовують своє морське положення, щоб здійснювати походи, гуляти морем і перетворитися на піратів. Цей вибір неминуче повертає їх обличчям до Східного Середземномор’я та Передньої Азії, бо щось узяти можна саме тут. Цей вихід є провісником варіанта, на який за три тисячі років пристануть вікінги, коли вони підуть зі своїх місць грабувати узбережжя та річкові долини Європи, тому що можуть туди дістатися і там є чим поживитися.
Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнтацію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі — в Епірі, Македонії та в Фессалії — існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоплює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони — в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все — воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка-ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще невідомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відповідальність за катастрофу лягає на нових прибульців — дорійців, археологія не підтверджує. За цим настають чотири «темні століття», позначені демографічним спадом і звуженням зайнятих територій, щодо яких археологія залишається майже німою.
Пробудження Греції відбувається в архаїчну епоху — з VIII по VI ст. Воно виражається в активній колонізації, виключно через заселення. Демографічний вибух зменшує кількість вільних земель. Право старшинства змушує молодших дітей шукати собі долі в інших місцях. Загроза потрапити в рабство за борги спонукає до втечі. Правопорушники і злочинці можуть почати життя з початку. Кандидатів на розсіяння не бракує. Вони діють за загальною схемою. Якась група мешканців вирішує виїхати. Вона звертається до дельфійського оракула, призначає собі вождя — «ойкіста» і бере з собою частку священного вогню. Після цього вони вирушають на пошуки гідного місця. Коли місце знайдене, там зводять укріплення, землі ділять між собою і створюють політичні органи. Переважними напрямками міграції є північні береги Середземного моря з більш вираженою концентрацією на Понті Евксинському й у Південній Італії, включно з Сицилією. Південні й західні береги вже зайняли фінікійці та карфагеняни. Слід зазначити також і деякі винятки: греки осідають в Наукратісі в Єгипті й головно в Кірені. На Сицилії вони мешкають поруч із карфагенянами, що призводить до конфліктів.