Що ж до України, то вона принаймні існувала як історичне явище (на історичних картах) та як регіональна назва Наддніпрянщини. Наведемо доволі показовий приклад.
Вагомим джерелом з еволюції зображення української історичної, етнічної та політичної топоніміки в Західній Європі XIX ст. є французький «Універсальний атлас фізичний, історичний і політичний Дюфура» (Париж, 1860, карти 1854—1860 рр.). На загально-географічній карті «Сучасної Європи. 1855» ми бачимо одночасно Україну та Малоросію (Petite Russie). Україна — по обидва береги Середнього Дніпра, Малоросія — від Чернігова до Слобожанщини; однак перебувають вони в одному контурі-просторі, який охоплює Київську, Чернігівську, Полтавську та Харківську губернії (кордони самих губерній на цій карті не показані).
Аналогічне виділення контуром торкається етнічної Польщі, смуги західного регіону Російської імперії (від Прибалтики до Поділля) та смуги південного (від Пруту вздовж Чорного моря), Півночі та Поволжя. Тут ми можемо спостерігати становлення французького, німецького та англійського (і похідного від нього американського) районування Європейської Росії, яке запанує саме з середини XIX ст.: Велика Росія, Малоросія, Західна Росія, Польща, Казань (Поволжя), Південна Росія (Північне Причорномор’я і Передкавказзя). Прикметно, що у випадку Малоросії це не збігалося з власним російським районуванням. У Росії Малоросією вважалися лише терени Малоросійського генерал-губернаторства (1802—1856): Чернігівська і Полтавська губернії, а з 1835 р. ще й Харківська (до того — Слобідсько-Українська).
Розташована на Правобережжі Київська губернія була складовою Київського генерал-губернаторства або Південно-Західного краю (південної частини Західного краю — російської частини колишньої Речі Посполитої) у складі губерній Київської, Волинської та Подільської. Термін «Нова Росія», що характерно, блиматиме лише на картах часів російсько-турецьких війн доби Катерини II або тих пізніших, які показують ці часи, при тому вкрай вузько — фактично колишні землі Вольностей Війська Запорозького (з 1775) та здобуте за Кючук-Кайнарджийським трактатом 1774 р. межиріччя Дніпра та Бугу. Надалі писатимуть «Південна Росія», яка включатиме в себе землі на південь від Києва та Харкова від Бессарабії до Передкавказзя. Звісно, що «Росія/Русь» передаються одним словом Russie, що вже є очевидною банальністю і до чого ми вже не будемо повертатися.
На карті «Західної [європейської] Росії» в атласі Дюфура згадане районування надалі повторюється вже із кордонами губерній. Через підросійську Люблінщину і підавстрійську Галичину написано «Червона Русь». У Гродненщині та Пінщині — «Чорна Русь», Східна Білорусь — «Біла». Є також і етноніми, що показують початкові впливи тодішньої етнографії (надалі політико-адміністративну та етнографічну інформацію намагатимуться розвести по різних спеціальних картах). У Білорусі існують «Північні росіяни». Це видається дивним, але натомість на самій півночі Росії бачимо етнонім «новгородці». Є, звісно, й «великороси» (Grande Russiens) — у Центральній Росії. На карті середземноморського басейну ми побачимо ще цікавішу «етнографічну вставку»: «росіяни південні» (точніше — «росіяни на півдні»); напис починається саме в українському Закарпатті, йде через Галичину і сягає Слобожанщини, тобто більш-менш охоплює ареал українців. Є ще на Кубані «Чорноморські козаки». І знаходимо ми нарешті «готовим» згадане вище районування на повній найзагальнішій карті «Росія європейська та азійська». Невдовзі на французьких картах з’являться малороси (Petite Russiens), але тут у нас з’явилися поки лише Малоросія і «росіяни на півдні».
Наявність «новгородців», імовірно, свідчить про вплив результатів досліджень визначного мовознавця та етнографа Павла Йозефа Шафарика (1795—1861), які узагальнені на його карті 1842 р. «Слов’янські землі». На ній, на думку Р. Сосси, чи не вперше виділені серед слов’янських народів «малоруси», які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вельми достовірно збігається з українським етномовним простором у першій третині XIX ст. На карті Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т. ін.
Великий авторитет П. Шафарика мав наслідком те, що його етнографічна карта слов’янства доволі швидко була інтегрована в західноєвропейські довідкові та навчальні карти й атласи — спочатку німецькомовні, а згодом французькі й т. ін. Зокрема, точно за Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи з німецького навчального атласу Берґгауза відомого готського картографічного видавництва Юстуса Пертеса 1847 р.
Зазначимо, що з Готою також пов’язана діяльність визначного німецького географа Адольфа Штілера (1775—1863), автора дуже популярного німецькомовного навчального атласу, який неодноразово перевидавався, виправлявся і став основою для багатьох західноєвропейських та російських навчальних атласів. Зокрема, на Штілера спиралися тартуські упорядники першого естономовного атласу; та й визначний російський географ Е. Петрі в методологічній передмові до свого популярного навчального атласу (1914) зазначає: «Загалом ми віддали безумовну перевагу перед іншими великими атласами кресленням знаменитого картографічного закладу Юстуса Пертеса в Готі, оскільки вони втілені в новому виданні великого атласу Stieler’a (Штілера)». Але в російських варіантах Україну це на карті, звісно, не залишало. Проте малороси були показані на етнографічній карті.
Аналогічно до Шафарика виглядає етнічний ареал малоросів на французькій «Етнографічній карті Росії» (1852). Російські етнографічні карти, як ми покажемо нижче, на той момент ще не виділяли окремі «племена руського народу», вважаючи і малоросів, і білорусів просто росіянами.
Якщо перед цим, як і в атласі Дюфура, картографи намагалися вмістити на одній загальногеографічній карті максимальний обсяг різноманітної інформації, то в другій половині XIX ст. загальний принцип подання картографічної інформації про Європу вже спирається на певний необхідний мінімум трьох «спеціальних» чи «тематичних» карт: карти фізичної, політичної та етнографічної. На останню малороси потрапляють доволі швидко й на ній залишаються; на фізичній — наявний відомий нам фізичний простір сучасної України; на політичній — ті держави, які володіють на конкретний час цим простором. Але очевидно, що для майбутніх перспектив України як «країни» (не кажучи вже як «держави») головне значення мала карта етнографічна: для нас ареал малоросів сьогодні є простим очевидним повторенням контурів «країни України», для освічених же людей першої половини XIX ст. цей зв’язок ще був надто невідчутним, або недоказовим, або принаймні зворотним (назва місцевості визначає назву населення). Україна мала тоді виразно менший «простір». «Розширення» України відбувалося внаслідок формування ідеї про українську націю, яка містить і підросійських малоросів, і підавстрійських русинів. Принаймні послідовний логічний ланцюжок у XIX ст. тут починався від окреслення етнічного ареалу народу, історично зорієнтоване академічне «опрацювання» якого через подальше ідеологічне, політизоване розуміння й мало дати нам потім на виході «країну», що мала б претендувати на статус «держави». Ця схема не є чимось оригінальним в історії національного руху бездержавних східноєвропейських народів.
Для подальшого обґрунтування оцих етнографічно-культурницьких та імовірних політичних вимог українців було необхідно, аби цей етномовний ареал став сприйматися як усталений у тогочасній науці й освіті та з’явився такий українофільський рух, який був би в цьому зацікавлений.
Щодо останнього, то ми не будемо тут надто докладно звертатися до історії модерного українського національного руху, про що написано вже чимало. Подамо лише коротку ретроспективу основних тенденцій в українському самоназиванні. А потім опишемо процес формування й уточнення етнічного ареалу українців географами, картографами, етнографами та статистиками XIX ст.
Як цілком слушно зазначає історик В. Маслійчук, «власне поняття „Малоросії“, „Росії“, „України“ не мали тривалий час ні історико-політичної, ні географічної визначеності, лише певним осердям Малоросії повсякчас вважали територію колишньої гетьманської держави. Назва „Україна“, поширена в козацьких літописах та фольклорі, сприймалася як „країна“, „земля“, однак мала певну забарвленість насамперед „окраїни“, прикордонного краю: як щодо Речі Посполитої (Польщі) існувала „Україна“ в розумінні старих козацьких вольностей на правому березі Дніпра, так і щодо Московської держави (Росії), де „Україною“ виявлявся великий прикордонний регіон (у тому числі слобідські полки). Ця ситуація почала утверджуватися і стала питомою наприкінці XVIII ст.». У своєму аналізі регіональних назв Лівобережжя цей автор показує цікавий процес міграції (навіть певні рокіровки) назв «Україна» та «Малоросія» поміж колишньою Гетьманщиною та Слобожанщиною. Певний час Слобожанщина передувала у своїй «українськості», що було спричинено й зокрема адміністративним чинником — існуванням Слобідсько-Української губернії до 1835 р. (після цього — Харківська) та тим, що до певного часу Слобожанщина не входила до Малоросійського генерал-губернаторства, яке містило лише Гетьманщину.