Але повернімося до практичної роботи статистиків та картографів. У Росії збиранням і обробкою етностатистичних відомостей у межах усієї імперії одним із перших зайнявся видатний учений, академік П. Кеппен. 1851 р. він опублікував першу в Росії карту етнічного складу (за ознакою «племінної приналежності») населення Європейської частини імперії. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише 1897 р.), а також адміністративно-поліцейських обчислень і церковного обліку 40-х років XIX ст. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення росіян, українців і білорусів, ареали яких на карті так і залишилися незафарбованими. Тому ми могли б узагалі не згадувати про цю роботу, але П. Кеппен інтенсивно збирав матеріали про всі ці етноси, хоч так і не встиг використати їх у своїх працях. Проте його дані потраплять до подальших видань географічного товариства. А принцип «не виділяти племена» час від часу діяв і пізніше, зокрема в «Енциклопедії Брокгауза та Єфрона» (том «Росія», 1898).
Узагалі ж до Кеппена дійсно наукових досліджень про етнічний склад населення європейської Росії, включаючи й українців, немає, хоча в архівах збереглися дані про чисельність і розселення тих самих українців з початку XVIII ст. Вони будуть опрацьовані вже набагато пізніше класиком радянської і пострадянської етнодемографії В. Кабузаном. А як приклад пошукових експериментів XIX ст. можна назвати ґрунтовну статтю М. Лебьодкіна «Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперії». Тут на основі церковнопарафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. Кеппена в 1857—1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської. Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить губернські й повітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, не можна не визнати, що М. Лебьодкін не зміг критично осмислити й узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі й хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857—1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу і зберіг назви всіх перерахованих екзотичних племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше. Втім, дані, опублікування Лебьодкіним, широко використовувалися в науковій літературі протягом другої половини XIX ст. Під вплив його відомостей підпали такі визначні вчені, як П. Семенов-Тян-Шанський, В. Обручев, Р. Еркерт і чимало інших, хоча згадки про східнослов’янських племена усе ж було ними знято, а їх «представників» урешті-решт віднесено до українців або білорусів.
Для виявлення етнічної структури населення Росії в 40— 60-х рр. XIX ст. чимало зробили офіцери Генерального штабу. Від часів Павла І, який заснував Картографічне депо Генерального штабу, картографування у Росії було переважно функцією військових та піддавалося цензурі. Але самі масштабні зусилля військових заслуговують на щиру повагу. У 1848— 1858 рр. вони випустили 17-томне видання під загальною назвою «Військово-статистичний огляд Російської імперії. Видано при І відділенні Департаменту Генерального штабу працею офіцерів Генерального штабу». У цьому виданні в статистичних розділах наведено дані VIII—X ревізій, а також церковного й поточного адміністративного обліку за 1847—1848 рр., значною мірою уточнені. Інакше кажучи, в ході складання оглядів відомості, почерпнуті з різних джерел, як правило, перевірялися і коригувалися на місцях. Поряд з іншим було зібрано чимало інформації і про українців.
У пореформені роки в Росії була опублікована низка робіт з етнічної демографії та статистики населення, зокрема українського. Варто зупинитися на праці Р. Ф. Еркерта «Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії» (1864). Його робота примітна тим, що автор дотримувався сумнівної точки зору щодо співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р. Еркерт вважав, що все слов’янське католицьке населення там було польським за національністю. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне більшою мірою до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів і українців була виявлена слабкіше. Усе ж таки автор припустився явної помилки, оскільки на території імперії мова, в кінцевому рахунку, виявилася значно точнішим і чіткішим етнічним позначником для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.
Тоді ж був опублікований «Атлас народонаселення Західноруського краю за віросповіданнями» військового та етнографа Олександра Ріттіха (1863). У ньому містяться таблиці конфесійного та національного складу населення дев’яти західних губерній держави. Автор залучив широке коло джерел, використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці П. Кеппена й «огляди», складені офіцерами Генерального штабу.
Загалом вищесказане свідчить про те, що за період 40— 50-х років XIX ст. було зібрано великий обсяг ґрунтовних даних про чисельність і розміщення серед решти «російських племен» і малоросів, але тут масив даних виразно переважав чисельність і спроможності дослідників для систематизації. Втім, для етномовного картографування вже було достатньо підстав, що й відчується у появі відповідних видань.
У 60—70-ті роки XIX ст. найбільш плідним ученим, що займався вивченням етнічного складу населення Росії, залишався О. Ріттіх. Він продовжив справу, успішно розпочату, проте не завершену М. Кеппеном. На думку вченого, «хоча релігія і може служити поділом населення на племена, але вона не може проводити остаточну розділову риску і перебуває в тісному зв’язку з говіркою народу, його звичаями, традиціями, звичками та іншими ознаками етнографії». 1875 р. О. Ріттіх опублікував доповідні повітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 р. Український етнос тут вказаний особливою графою. Як зазначає В. Кабузан, у цьому плані праця О. Ріттіха становить особливий інтерес. У ній уперше в російській історіографії містяться доволі докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні є чимало неточностей. Так, у Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. Ця помилка, зауважимо зі свого боку, потрапить у західні картографічні видання і стане одним із приводів для сумнівів щодо поширення українців на південь від Дніпра у степовій Таврії та в Криму. Вона буде блукати й на картах періоду 1919—1920 рр.
Тоді ж, 1875 р., О. Ріттіх опублікував «Етнографічну карту Європейської Росії». Тут уперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території переважного розміщення великоросів, малоросів і білорусів. Ця карта стала класичною етнографічною картою Російської імперії.
І тепер варто ще зупинитися на діяльності визначного українського етнографа, автора нашого національного гімну Павла Чубинського. Його найвідоміша робота — «Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Російського краю» (1872). Використовуючи дані про віросповідання та рідну мову, Чубинський намагався визначити етнічну структуру населення Правобережної України (Київської, Волинської та Подільської губерній) станом на 1870 р. Відомості Чубинського про євреїв, німців, росіян, молдаван і чехів не викликають якихось серйозних заперечень. Проте основна увага в його праці приділена домінуючому в регіоні етносу — українцям, у визначенні чисельності яких виникла низка спірних і не до кінця розв’язаних питань.