Після створення Слобідсько-Української губернії (1765) термін «Україна» використовується до першої третини XIX ст. для позначення території Слобожанщини. Одночасно поширюється і назва «Малоросія» щодо Лівобережної України та Києва й невеликої території навколо нього. З ліквідацією Гетьманщини сфера вжитку назви «Україна» суттєво звужується. Натомість в офіційне діловодство широко впроваджуються означення «Малоросія», «Малоросійський край» та ін. Із заснуванням 1764 р. Малоросійської губернії та після її остаточного поділу на Полтавську й Чернігівську губернії (1802) назва «Малоросія» набула значного поширення та вживалася у вузькому розумінні щодо цих територій Лівобережжя. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. обіг терміна «Україна» вирізняється багатозначністю: окраїна, козацька територія, земля, синонім назви «Малоросія», Правобережжя та ін. На той час жодна з офіційних чи неофіційних назв територій сучасної України або земель, заселених українцями, не охоплювала всього сучасного українського простору.
Використання слова «Україна», наближене до сучасного значення, спостерігається тільки з середини XIX ст., зокрема в поезіях Тараса Шевченка, документах Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847). У цей час назва Україна поступово набуває значення національного символу.
До середини XIX ст. здобутки мовознавства та етнографії дозволили чітко окреслити етнічний ареал українців, а отже, і межі України як узагальненої назви цього простору. Якщо в імперіях, що володіли українськими землями, більше шанували локальні назви (Галичина, Малоросія), то «Україна» врешті перетворилася на національну транскордонну назву країни українців.
1861 р. петербурзький часопис «Основа» писав про Україну: «Страна, населенная южнорусами (украинцами, малороссами), занимает часть Восточной Европы. Протяженность ее с запада на восток занимает почти 20 градусов долготы, то єсть от 38 до 58 градусов восточной долготы, что составит более 1800 верст. Наибольшая ее протяженность с севера на юг простирается до 900 верст, то єсть от 44 градусов 30 минут до 53 градусов 45 минут северной широты. По рассмотрению границ Южной Руси читатели увидят, что край зтот обладает довольно разнообразной фигурой и входит в состав двух государств: России и Австрии; меньшая часть его (одна четырнадцатая) принадлежит последней. [...] Пространство земель, населенных украинцами, в точности определить нельзя, но примерно оно составляет более 10 870 кв. географ, миль, из которых на австрийские владения в Галиции, Венгрии и Буковине приходится около 1650 миль. На всем зтом пространстве находится 14 300 000 жителей, которые говорят на южнорусском языке. Таким образом, по пространству Украйна, или Малороссия, превышает Францию на тысячу географических миль, а по абсолютному населенню уступает Испании двумя миллнонами жителей».
За порадою київського історика В. Антоновича в перекладних працях «Руської історичної бібліотеки» (1886—1904) став уживатися прикметник «українсько-руський» як контраверсія щодо терміна «великоруський». Цю пропозицію фактично «успадкувала» монументальна «Історія України-Руси» (1898— 1936) М. Грушевського. Наприкінці XIX — на початку XX ст. для позначення підросійських українських земель і вирізнення їх щодо Галицької України («підавстрійських територій») у суспільно-політичній думці з’являється термін «Велика Україна».
Офіційна легітимація назви «Україна» відбулася у добу української революції 1917—1921 рр., коли постала Українська Народна Республіка, проголошена III Універсалом Центральної ради (7/20.11.1917). У «територіальних претензіях» українського національного руху на Великій Україні «українськими землями» вважалися ті території, більшість населення яких становили українці-малороси, згідно з офіційною статистикою Російської імперії. Аналогічною була ситуація в Австро-Угорщині: землі, заселені українцями-русинами за австрійською статистикою.
Першою міжнародною угодою, що визнавала українську державу та її кордони, був Брестський мирний договір 27.01/9.02.1918. Суверенітет України в XX ст. засновувався на принципі національного самовизначення, а не історичної державності (хоча вона й була в попередні століття). Тому для її територіального суверенітету не має значення, якій імперії/державі які території з сучасних українських земель належали раніше чи пізніше. Назви «Україна» або «українські землі» поширювались на всі території, де українці становили більшість населення на зламі XIX—XX століть. А як бачилися територія та розташування України на картах у різні століття, ми можемо дізнатися з наступного розділу.
Шлях на карту: формування території
Коли ми говоримо про «територію України», перше, що виринає у згадці та спадає на око, — це карта нашої держави. Ті самі 600 тис. кв. км, які ми вчили ще у школі. Ця карта є для нас звичною: вона є у всіх підручниках з географії та історії ще від радянських часів (коли це була карта Української РСР), висить на стінах офіційних установ, поза межами України цей контур знайомий будь-який людині, яка трохи пам’ятає політичну карту сучасного світу. Вона не змінювалася за останні 60 років. Але сьогодні цю карту хочуть «перемалювати», відрізавши певні «шматки». З іншого погляду, вона в такому стані є результатом багатосотрічної історії України та її народу, який своїм поширенням, власне, і створив ті хрестоматійні контури. Але навіть їх треба було комусь засвідчити, намалювати та назвати певним чином. Тому історія про формування території України є історію шляху України на карту.
Це історія України як просторового об’єкта. Він повинен був з’явитися, усвідомитися як «країна», а потім, уже в результаті прагнення її мешканців створити державу, перейти зі світу фізичної географії у світ політичної. Населяли і захищали країну, виборювали державу звичайні люди, малювали її географи, а засвідчували політики. Далі йтиметься про те, як загалом Україна закріпилася на політичній карті та яка боротьба тривала за її кордони.
Україна до появи України
Створення карт (або картографія), як і писемність, виникає не спонтанно, не випадково, а тільки тоді, коли це дійсно потрібно. Для цього необхідне складне суспільство, яке охоплює великі терени і насичене комунікацією людей, товарів, ідей і передовсім цікавістю до нового й невідомого. Необхідні інтелектуальні амбіції, які можуть містити й банальну адміністративну необхідність полегшення контактів між віддаленими пунктами, і вишукану фантазію, яка прагне уявляти не найближчу околицю, а увесь Великий Світ. Задля цього треба створити або потужну імперську державу, або таку культуру, у ментальності якої закладений інтерес до пізнання світу, філософія та ідеологія якої потребують візуалізації безпосередньо непізнанного простору. Ця культура може бути або пасивно споглядальною, або агресивною і практичною, але для створення карт, як і для будь-якої інновації, необхідний певний мотив, спонука.
Ближчими до нас у часі та просторі, у кого могла виникнути така мотивація, були, звісно, греки та римляни — представники античної цивілізації, яка заклала підмурівок усього сучасного світу від технологій до естетичних звичок. Звісно, що індійці, китайці чи араби не були дурнішими і мали чимало аналогічних або й кращих здобутків, але прадавні мешканці України з огляду на вперті географічні та історичні факти, перебували в колі зацікавлень саме цих «класиків усього». Тож здобутки Сходу ми поки полишимо й дізнаємося, хто ж перший намалював нас як просторовий об’єкт.
Греки звернули увагу на українські терени не через особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали «географію» — «опис землі». Вони були зацікавлені в багатьох речах, схильні до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Досі не відомо, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якийсь народ закладає у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями — навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селянин із тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець із припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, у землях войовничих дикунів-варварів.