Найбільш же відомою античною картою — як узагалі, так і щодо зображення частини західного й північного Причорномор’я — є Певтінгерова карта, яку ще називають Певтінгерові таблиці. Свою назву вона дістала за ім’ям одного з її власників — політика й ученого з Аугсбурга Конрада Певтінгера (1465—1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459—1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою наприкінці XII—XIII ст.
Доказом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий сувій-волюмен (завдовжки 6,75 м. і завширшки 34 см.), який намотувався на дерев’яний циліндр. Така форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги в сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III—V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.
У XIX ст. карту поділили на складові — 11 аркушів пергаменту («сегменти»). Певтінгерова карта дійшла до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої античності — від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного Льодовитого океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а стати «шляховиком»-ітинерарієм — схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст, станцій, переправ та відстаней між ними. Через таку мету і форму сувою непотрібні моря і водні простори зображені як вузькі смужки, річки показані суто символічно, а частини суходолу видовжені й насичені інформацією. Тож шукати на Певтінгеровій карті т. зв. «географічні знання давнини» можна лише дуже умовно, але її інструментальне призначення розповість нам чимало про інфраструктуру Римської імперії. Дослідники вважають, що в її основі лежить офіційний довідник шляхів Римської імперії, призначений для державних службовців, що вирушали в дорогу. Копій такого «шляховика» мусило бути чимало, але Певтінгерова карта — єдина, яка дійшла до сучасності.
Східна Європа частково потрапила на VII сегмент карти, уздовж самого її краєчка. Таке «ігнорування» не є дивним, адже влада Риму (і відповідна мережа шляхів) обмежувалася нижнім Дунаєм. Там, де закінчується імперія, автор карти надписував назви найближчих варварських народів. Тому ця карта є одним із трьох античних джерел (разом із Плінієм і Тацитом), де згадуються венеди — імовірні предки слов’ян.
Закінчується римська дорога в Томах (у сучасній Добруджі), а за Дунаєм починається майбутній «український простір». Завершується він написом «Ріка Танаїс, що розділяє Азію та Європу». Остання думка щодо важливої ролі Дону була загальноприйнятою в античній та середньовічній географії. Що ж до загальної назви нашого північного сходу Ойкумени, то за римських часів він загалом звався «Аквілон» (за вищезгаданим північно-східним вітром). Цей край був відверто ворожим і загадковим.
Наприкінці V ст. у Європі змінюються історичні епохи: починається середньовіччя. Що ж нового з’являється в образі майбутнього «українського простору» після занепаду Риму? Адже в нас усе швидко змінювалося: Велике переселення народів показало, що якщо раніше з України на Захід проривався хтось новий і небезпечний раз на триста років, то тепер за одне століття наші терени могли подарувати західним сусідам три-чотири войовничі народи, які вносили хаос у їхнє життя і перекроювали етнічну мапу континенту. Наприклад, мешканці українських степів, предки сучасних осетинів алани промандрували з гунами в Центральну Європу, а потім із германцями-вандалами аж до Іспанії. Щонайменше половина з того, що намальовано на Певтінгеровій карті, або перестала існувати, або занепала, або змінила «власника» та назву. За таких обставин могло статися так, що карти вже не було б кому й малювати...
Але суцільної культурної деградації не відбулося, попри гучне (як для нас, далеких нащадків) падіння Західної Римської імперії, Константинополь вистояв перед численними варварами, а культурна традиція античності зберігалася як у Візантії (Східній Римській імперії), так і в християнській церкві Заходу. Майже все, що ми отримали від античності, є продуктом середньовічного копіювання і переписування. Така сама доля спіткала і картографічну традицію.
До «нового» також можемо сміливо віднести появу на історичній арені наших предків-слов’ян (склавинів та антів), які своїми нападами на Візантію, просуванням на Балкани та в Центральну Європу змусили тогочасних авторів вписати їх на скрижалі історії та згодом показати на карті відомого світу. Попри всі географічні традиції, карти іноді треба оновлювати, аби вони не перетворилися на образ геть нереального світу.
Зрозуміло, що експансія слов’ян наблизила до культурних центрів (де писали історію і малювали карти) самих слов’ян, а не Україну. Якісь уявлення про наші терени зберігалися на рівні попереднього знайомства з берегами Чорного моря, уже за тих обставин, що північне узбережжя перестало бути для греків «гостинним». Ольвія, Тіра, Пантікапей лежали в руїнах після нападів готів та гунів. Константинополь ще поверне частину Криму, але зазвичай він більше намагатиметься врятувати свої стіни та ближчі володіння від слов’ян, аварів, булгар із заходу та арабів зі сходу. Якоюсь мірою українські терени ще більш віддалилися від культурних осередків.
Певні картографічні новації відбуваються близько 700 р., коли створюється «Космографія» Аноніма з Равенни. Ця праця позначає доволі тривалий перехідний етап від античних уявлень до середньовічних, коли докупи змішуються і зниклі народи, наведені в «класичних джерелах», і нові, які становлять актуальну реальність. Анонім у своїй праці спирається на карту, близьку за змістом до Певтінгерової, і ще на якусь не відому нам карту світу, але при тому змушений зізнатися у серйозних змінах у світі: «Докладно оповім за допомогою Христа про все, якщо тільки не буду введений в оману тим, що різноманітні племена, забажавши внаслідок свого надмірного нахабства чужих чи кращих земель або ж, можливо, зазнаючи тяжких утисків від інших народів, перемістилися з власних володінь і, як буває у варварів, країни, міста чи ріки, названі колись [одним ім’ям], тепер стали зватися інакше». І передчуття не зрадили автора. Чимало географічних об’єктів набуло нових назв, а мапа народів стала геть не схожою на мапи минулих часів.
Щодо оригінальності його викладу ми можемо для ілюстрації навести спосіб опису. У центрі круглої карти світу Аноніма (до нас не дійшла, але за нею він робить свій опис) лежить Равенна (його рідне північноіталійське місто), а світ, як годинник, поділений на відцентрові сегменти: 24 години (12 годин ночі та 12 дня). «Ніч», відповідно, — північ, «день» — південь. Схід розташовувався нагорі, захід — унизу. Опис виконується за порядком годин зліва направо. У 6-й годині ночі розміщена «країна скіфів, звідки вийшов рід склавинів»; у 7-й годині ночі — країна сарматів, «з якої вийшов рід карпів» (дакійське плем’я, від якого походить назва «Карпати»). У 8-й годині — «країна роксоланів». Позаду неї, далеко в океані, розташований великий острів — стародавня Скіфія, «звідки вийшли готи, дани й гепіди». Тут, щоправда, автор переплутав «Скіфію» і «Скандзу» (Скандинавію), яка за античності вважалася островом. Країну амазонок Анонім розміщує за Азовським морем у Передкавказзі. Уперше в Західній Європі автор згадує хозарів. Перераховуються вже застарілі через руйнацію, але звичні для давніх периплів порти Чорного моря. Поруч із країною амазонок лежить країна роксоланів, свариків і савроматів; протікає через цю країну річка Вістула (Вісла), яка впадає в Океан. Позаду цієї країни знаходиться острів Скандза (тут уже дійсно Скандинавія).