Наші краї на цій карті — під десницею Христовою, але найдокладніше змальовані північноруські терени, органічно близькі до економічних та політичних інтересів північної Німеччини. Тут наша географія збагачується низкою міст і назвою країни «Русь». І попри плутанину з їхнім взаємним розташуванням, ці міста як торговельні та церковні осередки посідають належне місце в низці провідних географічних пунктів. Щоправда, «погана репутація» нашого регіону теж простежується: серед малюнків, що прикрашають карту, бачимо в нас великовуху людину, грифона, що нападає на скіфа, двох людей, що поїдають кінцівки третьої... Вказуючи в легенді античних скіфів, аланів, даків, сарматів, гетів, калліпідів, карта не називає сучасних її авторові народів, проте згадує такі пункти, як Новгород (Novgardus), Київ (Kiwen), Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike), держава Русь (Rucia regio).
Герефордська карта була створена бл. 1290 р. в Англії таким собі Ричардом Гельдінгемським і Лефордським, який у лівому куті свого твору попросив за нього помолитися. Зображення східної Європи на цій карті починається від притоки Дунаю Тиси. Вона ідентифікується чітко, а от усе, що на схід від неї, — вкрай неоднозначно. Є там ціла купа річок — Арфаксат, Корвус, Данапер, Істр, Алан, з ідентифікацією яких (окрім Дніпра та Дунаю) справа складна. Цікавою є інформація про те, що «тут мешкають есседони-скіфи, в яких заведено супроводжувати поховання батьків піснями. Зібравши збори друзів, вони розривають зубами небіжчиків і, змішавши з м’ясом худоби, влаштовують бенкет, вважаючи за краще самим з’їсти старих, аніж віддати їх хробакам».
Інша легенда також інформативна: «Під Ріфейськими горами. Скіфи внутрішніх областей провадять суворий спосіб життя, живуть у печерах. Користуються келихами, зробленими не як в есседонів, з черепів друзів, але з ворожих черепів. Полюбляють битви. П’ють кров із ран убитих. З кількістю вбивств зростає слава, а не вбити нікого — ганьба. Скіфо-таври-скіфи тримають іноземців за ворогів. Сатархи-скіфи, відмовившись від використання золота й срібла, викоренили у своєму суспільстві жадібність». Утішимося тим, що спроби побудови комуністичного суспільства без грошей та жадібності в нас належать не лише до XX ст., а й зафіксовані на англійській карті XIII ст. І, нарешті, є ще назви «слов’яни» (Sclavi) і «тут є Русь» (Hec et Rusia).
Отже, якщо підсумувати здобутки античної та середньовічної картографії, то ми маємо чотири географічних об’єкти, які згодом будуть частково окреслювати «український простір»: Чорне море, Дунай, Дон і Карпати. Посередині нього протікав Борисфен-Дніпро. Але оскільки батьківщину слов’ян та майбутніх українців у лісостепу затуляли від греків кочові народи — скіфи і сармати, то й усталилися дві перші назви нашого краю — Скіфія і Сарматія, Скіфія — з уточненням «Нижня» (ближча). Її східною межею був Танаїс-Дон, а західною — Дунай та Карпати. Десь на північ від них у бік Вісли вже починалася «Верхня (дальша) Германія», хоч і також заселена слов’янами, але традиційно віднесена до «Германії». Північною межею Скіфії за античних часів вважалися або Північний океан, або міфічні Ріфейські гори, але до XI—XII ст. гори поступово зникають із карт, заступаючись тим, що сьогодні ми б назвали Східноєвропейською рівниною, пронизаною мережею річок з кількома давньоруськими містами.
Назва країни, що походить від імені слов’ян, трапляється зрідка. Sclavenia occidentalis (західна країна слов’ян) згадується на англійській карті 1260-х рр. Показана вона в північному Причорномор’ї поруч із Ruscite (можливо, Руссю), але її важко ідентифікувати. Ще на одній тодішній англійській карті є Sclavonia. Набагато частіше на картах згадуються просто «слов’яни» (sclavi). Дослідник середньовічної картографії А. Чекін наводить їх перелік: Англо-саксонська карта другої чверті XI ст., серія карт Ламберта Сент-Омерського (1112— 1121 рр. і далі), Ебсторфська карта XIII ст. (на південь від Дунаю, щодо західних слов’ян і відмінно від Русі), Герефордська карта 1290-х рр. (поруч з угорцями й сарматами та у Верхній Германії). Загалом, історично на давніх картах спочатку починає згадуватися етнонім (назва народу), а вже потім — похідний хоронім (назва країни).
Що ж до назви «Русь», то, за А. Чекіним, вона фігурує на англійській Солійській карті («Карті Генріха Майнцського») межі XII—XIII ст. (Dascia et Russia) біля гирла Дунаю, німецькій Ебсторфській карті XIII ст. (Rucia regio), англійських Герефордській карті 1290-х рр. (Dacia. Hec et Rusia), карті Джона Воллінгфордського середини XIII ст. (Russia поруч із Сотаппіа — країною половців), Ісландській карті середини XIII ст. (Rusia). Зазвичай ця назва фігурує у переліку східноєвропейських країну не народів в одному ряду з Дакією або Угорщиною, Болгарією, Грецією чи Куманією. Найдокладніше (хоч і плутано), як ми вже згадували, вона зображена на Ебсторфській карті. Фактично західноєвропейська картографія лише в XIII ст. «пропускає» Русь на карту світу, у той час коли вона вже не становила якоїсь державної цілісності, а її назва, яка раніше стосувалася переважно Середнього Придніпров’я, починає приживатися по периферії — на заході, а потім на півночі. Характерно й те, що з’являється вона лише на північноєвропейських картах — в Англії, Нижній Саксонії та Ісландії. Імовірно, це відлуння далеких комунікацій вікінгів-варягів.
Постає питання, чому ж Русь одразу «випливає» як назва країни, а не народу? Адже закінчення на «-іа» латиною позначає країну. Відповісти важко, адже, можливо, на XIII ст. уже було запізно фіксувати назву народу, бо тоді Русь уже була доволі давньою державою з осередком у Києві. Як «народ» рання Русь становить для істориків досі відносну загадку щодо своєї «національності» й походження, точніше, є «предметом дискусій». Сперечаються між собою прихильники північного (балто-скандинавського) та південного (територіально українського) походження назви. Колись їх називали «норманістами» та «антинорманістами», й ідеологічна суперечка повторювалась на кожному етапі: між «німцями» та «росіянами» часів Ломоносова, «почвенніками» та «західниками» XIX століття, науковцями і профанаторами часів сталінізму, українськими й російськими «гіперпатріотами» XX і XXI ст. Але карти нам тут, на жаль, не допоможуть.
Втім, була тут іще одна інтрига. «Народ русь» у латинській традиції, на відміну від грецької (яка нам подарує еллінізовану назву «Росія») — це ruteni або rutheni. А це збігається із давнім, «класичним» галльським племенем рутенів, центром якого був Сегодунум (нині Родез на півдні Франції). Середньовічна звичка хапатися за все античне («авторитетне») змішала обидва народи в уяві багатьох тодішніх авторів і спричинила появу ще одної назви — «Рутенія», яка в геть різних формах буде блукати мапами до XX ст. Але згодом, з XV ст., із початком доби розквіту європейської картографії місце Русі буде набагато чіткіше локалізованим: одна — південна, у Прикарпатті, інша — північна, у Новгородщині. Але потім ім’я «рутени» як аналог «русинів», відмінних від росіян або московитів, — у сенсі або галичан, або закарпатців, або українців-малоросів загалом, — буде вельми поширеним у картографії: від Австрії та Польщі XVIII ст., Німеччини початку — середини XX ст. до американських, французьких та англійських атласів 1990-х років. Термін «Рутенія» буде застосовуватися і як аналог слова «Русь», відмінний від «Росії» (наприклад: Білорусь — Weiss Ruthenia, а не Weiss Russland на деяких німецьких картах), і як регіональна назва для Закарпаття у французькій та англо-американській картографічній традиції XX ст.
Вище ми розглянули середньовічні карти, які подавали схематичне, радше умоглядне бачення Божого світу. Створювалися вони ілюстраторами, які працювали в монастирських скрипторіях, і тому ці мапи умовно відносять до «християнської середньовічної картографії» або ж до «монастирських карт». Як ми побачили, бути практичним путівником вони навряд чи змогли 6. Але все-таки за часів середньовіччя з’явилися й карти, які були дуже точними та інструментальними — морські навігаційні карти-портолани. За хронологією вони є вповні «середньовічними» (відомі в джерелах з XII до XVII ст., збереглися з XIV ст.), за віросповіданням авторів та користувачів частково «християнськими» (бо користувалися ними і створювали їх також мусульмани), але разюче відрізняються від карт типу «Т-О». Тому їх вирізняють в окремий сюжет історії картографії.