— Слухай, шинкарю, — звернувся козак до Хаїма, — за те, що ми заїхали до твоєї препаскудної халабуди, подай нам обідать. Пити нам хочеться щось холодного. Полізь у погріб і добудь щонебудь добряче. З обідом спішися, бо ми здорово проголодніли.
— Сейчас усе буде готове, — замотався шинкар.
За деякий час жидівка почала розкладати на столі миски, тарілки, ложки, ножі й чарки, а перегодя молода чорноока жидівка внесла посудину із запашним борщем і стала наливати у миски. В міжчасі шинкар приніс із погребу холодну слив’янку, яка подорожнім вельми припала до смаку.
Поївши борщу, подорожні взялися уплітати гречану кашу зі смаженою ковбасою і зпивали її раз-у-раз слив’янкою.
Хаїм, стоячи за шинквасом, не знаходив собі місця, так хотілося йому дізнатися, що це за компанія заїхала до його корчми. Крім своєї цікавости, шинкар мав іще доручення від московського полковника, який стояв із своїм полком у найближчому городі, щоб доносити в його полкову канцелярію про всіх, хто приїжджає і зупиняється в корчмі, а найпаче доносити про кожного проїжджаючого чужинця та козацьку старшину.
Тож не диво, що Хаїм витріщувався на подорожніх, котрі в його очах були немало химерними людьми. Ось, скажемо, довгов’язний чолов’яга з чорною кучерявою чуприною, з безкольоровими очима, що так і сидить мовчуном. Його ж сусід, широкоплечий та широколиций мужчина з тоненьким гострим вусиком та з такою ж борідкою, — людина, так сказать, балакуча, бо все гомонить мовою Ціцерона, якої Хаїм, на жаль, не розуміє.
Не подобався Хаїмові старший уже віком подорожній, бо він згорда та зневажливо глипав на шинкаря, а його сірі холодні очі так наче й говорили: — як це я попав у таку поганючу корчму? Козак не цікавив Хаїма особливо. От собі козак, либонь, багатенький, без ніяких старшинських відзнак, виходить вчився в молодості, бо чистить зі своїми компаньонами по-латині. Мабуть, з якоїсь полкової канцелярії. Чимало такої полкової братії товчеться по Гетьманщині з різними ділами. Все таки Хаїмові страх цікаво, хто оті людці в широкополих плащах, у химерних високих капелюхах із задертими вгору крисами, та ще й із пучечками павиного піря? З далеких країн, виглядає, приїхали. Хаїм аж пісніє на виду від жалю, що не розуміє про що говорять чужинці. Коли б він так розумів, то йому напевно злетіла б із голови брудна ярмурка, очі стали б рогом із ляку. Та й пігнав би він щодуху в город донести царським людям, що йому довелося почути в розмові незнайомців. Що так не сталося, то видно в тому Божий палець, бо Хаїм по-латині не знав, та й нічого не розумів із того, що говорили подорожні.
Вони ж поїли, вийшли з корчми та й полягали в холодку, під крислатою липою.
Козак звелів Хаїмові принести ще сливовиці й компаньони живо потягнулися до холодного напою.
— Чи не слід би нам вирушати в дорогу? — мовив чорновусий.
— Відпочиньмо ще, — закурював люльку мужчина з панським обличчям.
— Та й гаряче у вашій країні, герр гавптман[102], — звернувся він до козака.
— На півдні ще гарячіше, пане графе, — посміхнувся козак. — Літо в Україні гаряче…
— Я б охоче подрімав, — потягався на траві чорновусий молодик. — Може б ми справді тут перепочили й вибралися в дорогу у надвечір’я.
— Не поспіємо на час до Києва, — міркував козак. — Наші приятелі будуть хвилюватися. Крім того, не вельми безпечно тут зупинятися довго. Кожної хвилини чортяка може наднести москалів, а нам ліпше з ними не зустрічатися. Побудемо тут іще яку годину та й поїдемо…
Через годину подорожні почали збиратися в дорогу. Козак погукав хлопця, щоб привів коней та розплатився щедро зі шинкарем. Хаїм, ховаючи гроші, таки не втерпів і поцікавився куди їдуть подорожні.
Козак, посміхнувся під вусом. Знав, що шинкар питатиме. Але сотникові Андрієві Нечуєнкові добре було відомо, що шинкарі є на московських послугах і доносять царським людям про проїжджаючих, а головно чужинців, котрі зупиняються в їхніх шинках.
— У Глухів їдемо, шинкарю.
— Ой, вей, яка далека дорога…
— Еге ж, — притакнув сотник, — далеченько, але мої приятелі звикли вже до далекої дороги. Адже ж із самої Венеції їдуть…
— Ой, вей, — розняв Хаїм руки, — із такої далечі?..
— Вони купці, — стенув плічми сотник, сідаючи на коня, — скло хочуть продати в Гетьманщині, а там, може, в Петербург подадуться.
Хаїм розкланювався низенько від’їжджаючим, глядів довгенько їм услід, а коли вони сховалися за узгір’ям, він загорлав на весь двір: