Город відбудовувався, й від ранньої зорі до пізньої ночі, незважаючи на гострі морозні вітри, всюди стукотіли сокири, вищали пили та палахкотіли вогнища, на яких у казанах готували їжу будівельникам або кап’ятили смолу, необхідну для будови.
Коли ж западав морозний вечір, із високої вежі астраханського мінарету старий муедзин[29] хрипко-співучим голосом закликав правовірних молитися всемогучому Аллахові.
Часто налітав на Астрахань різкий степовий вітер і люто шмагав людей своїми крижаними крилами, збивав хвилі на Волзі, голосисто шарудів очеретом та ганявся голодним вовком по астраханських згарищах. У такі люто-морозні вечори Астрахань ніби порожніла, й довкола все світило пусткою, тільки мерзла на причалах і біля кремля військова сторожа.
Сторожила…
Адже в Астрахані перебуває цар із царицею та зі своєю свитою, тож їх бережуть пильно.
Приказні ярижки[30] схоплюють у городі та його околицях утікачів, волелюбних людей, які втекли від боярських канчуків, і тягнуть їх на допити, а там кати підтягають нещасних на дибі та б’ють кнутом.
За городськими мурами біліло щораз більше гострокілля з насадженими на ньому відрубаними головами і настромленими на палях трупами замучених жертв царського гніву. Там жирувало гайвороння й насідало чорними купами на трупах.
Та ще й рясніли густо над проваллям шибениці, на яких вітер гойдав повішених.
Багато їх…
Козацькі посли залишали Астрахань із тяжким серцем.
За їхніми плечима вилискували великими хрестами Успенський собор, церква Богородиці й вірменська церква св. Петра й Павла, а попереду слалася, здавалося, безкрая засніжена пустеля.
Слався козацьким послам та їхній охороні далекий-далекий шлях в Україну.
І їм наче все ще вчувалися тверді Петрові слова: «Слухайте, що скаже Вельямінов!».
А в степу скиглив і завивав морозний вітер.
В СОЛУНІ
Солунський паша Ібрагім був дуже пригноблений.
Він навіть не торкався перлистого вина, що так і манило пригубитися до чарки, а цілий час крутив у руках султанський фірман[31] із великою печаткою та стурбовано поглядав на свого приятеля Юсуф-пашу, заступника олександропільського валі[32], який, розсівшися вигідно на м’яких подушках, курив преспокійно люльку з довгим цибухом.
— Ну, скажи, Юсуфе, чи не клопіт оце звалився на мене? За віщо Аллах так карає мене? Хіба я мало маю турбот із грецькими гяврами, а тут іще Порта послала мені козацького гетьмана!..
— Чого це ти розлементувався, Ібрагіме? — пахкнув хмарою диму Юсуф-паша. — Гетьман Орлик відомий добре Порті, й великий везір[33], знаючи його, вважає, що ти не матимеш з Орликом ніяких клопотів. Крім того, козацький гетьман — це вчений і шляхетний чоловік. Звичайно, йому добре відомо, що, живучи в Солуні, він може чинити те, чого йому не слід робити.
— Еге! Це так, може, у Стамбулі бачать справу, а на ділі все виглядає зовсім інакше.
— Як то інакше? — насторожився Юсуф-паша й навіть перестав смоктати люльку.
— А так. Мені здасться, що козацький гетьман не вельми буде респектувати те, що йому дозволив диван[34]. Ось, наприклад, йому не так-то дуже можна втримувати широкі зв’язки із запорожцями, а він таки їх утримує…
— Маєш докази?
— Н-ну ні, поки що, але я знаю добре, що до Солуня приїжджають увесь час різні купці, посли, таємні емісари, тож можна думати, що поміж ними є теж чимало запорозьких посланців.
— Чи не запанікував ти, бува, Ібрагіме? — засмоктав спокійно знов свою люльку Юсуф-паша. — Не забувай, що диван не заборонив козацькому гетьманові втримувати зовнішні зв’язки. Він проживає в нашій імперії на правах почесного гостя, хоч із певними обмеженнями. До них належить теж не надто великий контакт гетьмана із запорожцями. Це просто тому, щоб не дражнити москалів, бо й так маємо багато мороки з тими північними гяврами. Наскільки широко Орлик утримує зв’язки зі своїми земляками-запорожцями, це вже твоє діло розвідувати і зголошувати нам в Олександрополісі, а також й у Стамбулі. Навіщо ж у тебе адміністрація?..
— Хіба з такими бовдурами, як у мене, можна що-небудь мудрого вчинити? Арнавти[35] всі майже неграмотні, а в адміністрації повно злодіїв, хапуг і хабарників. Немає кому довірити якесь поважне діло. Не буду ж хіба вербувати до своєї адміністрації грецьких гяврів?!