— Йому нелегко, — повторив і собі тихо хворий гетьман. — Знаю, знаю… Щоб тільки навіжений Петро не згладив його, бо тоді Україна може залишитися зовсім без гетьмана, а все вхопить у свої руки Малоросійська Колегія. Правда, є ще Апостол, але Петро й поготів не схоче слухати про нього.
— Того Полуботок і боїться, Ваша Милосте, — підхопив Мировський, — бо тоді москалі затиснули б Україну до краю.
— Бідна наша Україна, — журно похитав головою гетьман, — загине вона в московських лабетах, якщо не буде якоїсь зміни… А її, на жаль, не видати…
Осінній короткий день швидко збігав, і у спальні стало темніти.
Кароль запалив свічки й підкинув дрівець у ватран. Від цього спальня ніби й повеселіла. Легке сяєво свіч побігло по стінах, зупинилось на образі Матері Божої, прибраному вишиваними рушниками, майнуло по козацьких пістолях, розвішених на стіні, та по великій скрині в куті гетьманської спальні. Звідтіля воно плигнуло на ліжко й освітило поблідле обличчя гетьмана, який далі слухав уважно розповідь свого близького повіреного Мировського — Аскер-паші.
Слухати було що.
Говорили вони довго-довго.
Каролеві скучилося, й він, позіхаючи, куняв у передпокою, сподіваючися, що гість ось-ось вийде, а Мировський так і не виходив. На диво, Каролеві ще довелося позвати до гетьманської спальні капітана де Клюара, і всі з цікавістю прислухалися до того, як Мировському вдалося визволити схопленого турками запорозького посланця. Гетьман був прямо заскочений фактом, що Мировський уже встиг підкупити солунського пашу. Капітан де Клюар тільки крутив свій рудий вус із вдовілля. «Аскер-паша знає своє діло, — мислив він задоволено, — з таким не пропадеш…»
Пізно ввечері, коли Мировський, попрощавшись із гетьманом і капітаном де Клюарем, подався до своєї гостинниці, Кароль погасив свічки в гетьманській спальні й навшпиньках тихо вийшов із неї.
Втомлений довгою розмовою, хворий гетьман скоро заснув. І снилася йому далека Україна, закутана у снігову пелену, затишні козацькі села, великий гетьманський замок над Сеймом, рев гармат під Полтавою й далекий-далекий шлях від Полтави до Бендер…
За вікнами скиглив пронизливий холодний вітер, термосив віконницями, веретенився по вулицях сонного міста, мчав до пристані, коливав сердито сандалами[41], бурлив морськими хвилями й потім знову гнався в город.
А гетьманові снилася Україна…
У ЦАРСТВІ ПАДИШАХА
Великий везір Оттоманської імперії Невсегірлі Ібрагім-паша[42] пройшовся стурбовано по кімнаті.
М’які килими вбирали в себе його повільні кроки, а скупе соняшне проміння, що вдиралося в кімнату крізь вузькі луковаті вікна, пробігало по везірському шовково-лискучому халаті, стрибало по його довгій бороді, голубило розкішні дивани й вигідні крісла, викладені атласом, що їх везір велів поставити у своїй приймальній кімнаті для невірних, які не звикли по-турецькому звичаю сидіти на диванах, і, вирвавшися з кімнати, ганяло по просторому подвір’ї чудово влаштованої везірської палати, купалося у водограях та губилося серед височенних кипарисів і пальм, у яких заховалася пребагата везірська палата.
Везір помітно хвилювався.
Його кошлаті насуплені брови ще більше зсунулися на очі, немовби і справді хотіли приховати везірове невдовілля.
Із самого ранку везіра стрічали тільки неприємності.
Не вспівши навіть помолитися і вдарити кільканадцять поклонів Аллахові, вже мусів поспішати до султанського сераю, бо за ним прибіг захеканий посланець із наказом негайно з’явитися перед очі сонцесяйного володаря Оттоманської імперії, султана Ахмеда III.
42
Невсегірлі Ібрагім-паша. Невсегірлі, Ібрагім-паша, був зятем султана Ахмеда III. Обидва вони були великими прихильниками зберігання миру в користь турецької імперії.