Двобій тривав довго.
Яких фортелів[54] не пробував граф — нічого не виходило.
Незнайомий спритно відбивав усі удари, насідав коршуном на графа, застосовував блискавичні випади, плигав, мов несамовитий, а шаблі кресали іскри, дзвеніли, бряжчали і спалахували блискавицями у світлі смолоскипів.
Усі присутні аж роти пороззявляли з дива. Такого шаленого двобою їм не доводилося бачити ніколи. Навіть охорона графа, знаючи, який він мистець рубатися, не могла начудуватися, що це за противник трапився графові.
Обидва змагуни почервоніли з натуги, мов каплуни, а їхні обличчя вкривалися рясним потом.
Раптом вони міцно схрестили шаблі, відскочили один від одного й неначе на команду кинули їх на землю.
— Хай вам біс, — мовив граф, ледве переводячи дух. — Славний із вас рубака! Я рубався вже не з одним, але оце вперше натрапив на такого, як ви.
— Мені ж особливо приємно, що я мав честь схрестити шаблю з ясним графом, — легко вклонився мужчина.
— Турки так не рубаються, — заявив резолютно граф. — Правда, виглядаєте на багатого турка, проте мені здається, що ви не турок. А ваші компаньйони теж, хоч вони поправно чешуть по-турецькому…
— Може, й так, — посміхнувся лукаво незнайомий.
— Отож я не помилився, — примружив очі граф. — А коли ви не турки, тоді хто такі — волохи, семигородці, греки чи, може, поляки?!
— Не вгадали, графе. Ми — козаки…
— Козаки? — здивувався граф Отто фон Герц. — Ах, так… Тепер мені зрозуміло, чому я не міг перемогти вас у двобою. Козаки рубають славно — це мені відоме. Але… тоді дозвольте запитати вас, чого це ви веліли мене схопити? Я ж ніколи нічого злого козакам не зробив та й, признаюся, мало доводилося мені з ними зустрічатися…
— Хочемо вас урятувати від смерти…
Граф аж підскочив.
— Від смерти? — перепитав здивовано.
— Еге ж, від смерти, — поважно промовив мужчина, — від тієї смерти, яка чигала на вас у дорозі з Яс до Істамбулу.
— Нічого не розумію, — розвів граф руки. — Яка смерть, від кого, чому?..
— Про це, графе, поговоримо пізніше, а тепер будьте моїм гостем. Хлопці, подавайте вечерю! — гукнув він своїм людям.
За хвилину на великих плоских каменюках було простелене чисте рядно. На ньому козаки, одягнені по-турецькому, поклали хліб, нарізані великі кусні печеного м’яса й чималу боклагу вина та прості дерев’яні чарки. Й козаки, й охорона графа також порозсідалися довкола каменюк. Почалася вечеря.
Граф був голодний, тому ласував смачну печеню, запиваючи її вином. Вечеряючи, він уважно приглядався до свого співрозмовника. Цього поставного козака він мусів уже десь бачити на західньоевропейських дворах. Напевно бачив. Тільки де й коли? Ніяк не міг собі пригадати.
— Ви все ще не сказали мені, хто ви такий, — звернувся він урешті до козака. — Я міг би присягнути, що мені доводилося вас бачити, тільки не пригадую де. Ваше обличчя видається мені знайомим.
— Мабуть, доведеться викласти карти, — приязно всміхнувся мужчина. — Я — Аскер-паша, коли чували про такого.
— Доннерветер! — зірвався з місця граф і зачудовано витріщився на мужчину. — Ви справді Аскер-паша?
— У власній особі, графе, — елегантно вклонився той.
— Ефенді, це для мене велика честь із вами познайомитися, — промовив, підходячи до Аскер-паші, граф і подав йому руку, яку той міцно стиснув. — Про вас я дуже багато наслухався й завжди був цікавий вас побачити, аж ось зустрівся зовсім несподівано. Вельми радий!
— Радію також, що маю нагоду з вами, графе, особисто познайомитися, — м’яко заговорив Аскер-паша. — Пробачте, що велів схопити вас, але в мене не було іншої можливости охоронити вашу особу від великої небезпеки, а що більше — мені бракувало часу…
— Пробі, розказуйте, ефенді, в чому справа, бо я вже починаю тривожитися.
— Вийдімо назовні й поговоримо про це, — підвівся Аскер-паша. — Хлопці, — звернувся він до своїх козаків, — приготуйте для ясного графа нічліг у печері. Ми заночуємо тут, а завтра вранці рушимо в дорогу.
Обидва вийшли з печери.
Поночіло.
Довкільний ліс наче погустішав, а на галявину перед печерою спливала важка і пронизлива пізньоосіння мряка.
Коло стриножених коней проходжувався повільно вартовий, а другий присів біля входу до печери, поклавши мушкет на коліна.
Із глибини лісу насувала темінь.
— Заночуємо тут. Подорожувати вночі по країні падишаха — небезпечно. В таких околицях, як оця, волочаться всякі харцизяки. Правда, нам немає чого лякатися, бо є добра охорона, але ліпше заждати до ранку… Вас цікавить, графе, яка небезпека вам грозила, неправда ж?