Дівчата, лякаючись п’яного підканцеляриста, відступали й ховалися за братчиків.
Зінько заступив дорогу москалеві.
— Слухай, москалю, — мовив він сердито, — чого це ти непрошений вліз, мов ведмідь, до нашої господи? Йди собі геть, поки ми тобі не натовкли твою погану пику!..
— Як ти смієш до мене так говорити?! — закричав Акакій. — Я підканцелярист…
— Будь ти собі й сам генерал, — раз ти п’яний, йди додому й не пакости добрим людям.
— Мені з тобою, хахол, нічого говорити, я хочу плясати.
І п’яний москаль рвонув Мотрю за руку. Дівчина закричала й стала пручатися.
— Пусти дівчину, москалю, — скипів Зінько й схопив за груди підканцеляриста. Акакій рвонувся і бризнув Зінька в щелепу, аж той поточився й був би гепнув на долівку, якби його не підхопили братчики.
— Ах ти ж клятий! — залютував Зінько, кидаючися на москаля.
Підканцелярист був здоровань. Він так і гамсолив своїми кулацюрами направо й наліво цеховиків, які накинулися на нього. В гостинній знявся крик. Жінота стала втікати до другої світлиці. Із грюкотом переверталися столи й лавиці, жалібно задзвеніло товчене скло, розсипалися по долівці пиріжки та пампушки, хрумотів під ногами побитий посуд.
Врешті підканцеляриста таки витурили в сіни, а там і надвір. Зваливши його у сніг, братчики прийнялися його лупцювати й дубасити попід ребра.
У гостинній всі втратили охоту довше гостювати.
Братчики тяглися зніяковіло до своїх шапок і, попрощавшися з хазяїнами, мовчки виходили з будинку. За ними тихо посунуло жіноцтво й молодь.
У гостинній пана цехмайстра спустошіло.
Коло столу сидів темний, мов хмара, пан цехмайстер Безвухий, смикаючи з досади свій вус та споглядаючи з гіркістю на поперевертані столи й лавиці, побитий посуд, потовчені пляшки й чарки, розлиті напої, й розсипані густяком, почавлені й потоптані пиріжки та пампушки.
Засумував вельми пан цехмайстер, що так нелепсько скінчилося гостювання.
Ніколи раніше такого не траплялося.
Вранці другого дня знайдено у снігу зарізаного підканцеляриста Акакія.
Шевський цех оббігла вістка, що щез із города молодий майстер Зінько.
Мотря гірко плакала.
— Тяжке врем’я настає, — мовили, старі цехові братчики, бачачи, як по Глухові вганяються царські люди, шукаючи за вбивниками підканцеляриста.
Лютував мороз.
Червоне, неначе закривавлене, сонце ще більшу стужу заповідало.
СОТНИКОВА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
У старого посполитого Цвіркуна забрали пасіку.
Отак приїхало кільканадцять саней із посіпаками сотника Жученка, загорнули зі стебника всі колодки[74] та й поїхали.
Цвіркун не знав, що зі собою робити дивлячись безрадно, як сотникові слуги навантажували колодки, обв’язані щільно соломою, галасаючи при тому та й насміхаючися зі старого пасічника. Цвіркун беріг своїх бджілок, мов ока в голові, і йому стиснулося серце із жалю, коли глянув на опустілий стебник, обложений з усіх сторін гноєм і соломою, що й забезпечувало бджілок від лютої зими.
— Щоб тобі, гаспиде, добра не було, — зітхнув із серцем старий пасічник, згадавши, як це вся його сім’я попала в лихварські тенети сотника Жученка.
Два роки тому було невріддя.
Довелося тоді зазичитися в багатого сотника, щоб прокормити сім’ю. Довжок нібито був і невеличкий. Цвіркуни розраховували, що коли зародить збіжжя, зможуть продати частицю й віддати сотникові позичені гроші. Сталося ж навпаки. Дворічне невріддя рік за роком вдарило дошкульно посполитих. Довелося позичати знову грошей у сотника. Жученко їх дав, але вже на лихварський відсоток. «Оце ми попалися», — бідкалися Цвіркуни, знаючи крутеньку вдачу свого сотника, що його годі вблагати ані вмолити, коли йшлося про грошове діло. Їм так і не повезло зі своєчасною віддачею довгу, й вони кожного дня сподівалися, що на них нагряне грізне лихо — Жученко викличе главу сім’ї й жадатиме грошей. Цвіркунам же нічого продати. На відробіток довгу сотник не годився. Адже ж селяни й так гарують у нього зранку до ночі. «Ох, і лиха година нам настала», — журилися Цвіркуни.
Виклик старого Цвіркуна до сотника Жученка не забарився.
— Ясний пан сотник визиває вас до свого двору! — став у дверях посильний козак.
Довелося старому Цвіркунові надягати кожуха, теплу шапку та, взявши ціпок, потюпати до сотникового двору. Жученко зустрів Цвіркуна непривітно.