— Чому це ти, старий, не віддаєш мені довг, га?
— Не маємо грошей, ясний пане сотнику, — мовив Цвіркун, низько кланяючися пихатому сотникові.
— Мене це анітрохи не турбує, — свердлив Жученко старого пасічника своїм холодним колючим поглядом, — такій сіромі, як оце ти, тільки позичити грошей, а тоді пиши пропало…
— Бог нам свідок, що не маємо звідки віддати, — розвів руками старий Цвіркун.
— Ну, то як бути?..
— Відробимо вам, ясний пане сотнику. В мене сини здорові й невістки. Є кому працювати.
— П-хи, — скривився Жученко зневажливо, — навіщо мені здалися твої робітники? В мене й так повно такої сіроми, як твоя сім’я. Ні! Ти таки віддай мені грішми свій довжок…
— Присяй-бо, ясний пане сотнику, що не можу, — просився Цвіркун.
— Мусиш віддати, — гримав люто сотник на старого пасічника.
— Змилуйтеся! Пождіть ще цей рік. Зо шкіри виліземо, а віддамо вам довг із кінцем року…
— Щось не віриться мені, старий, що ти правду глаголиш, — заткнув сотник руки за широкий шовковий пояс, — звідкіля ти візьмеш грошей?! Довгуєш ти мені чималенько. Гм… мушу передумати… — гомонів Жученко, походжуючи по світлиці свого нового будинку, на стінах якої була розвішена дорога зброя та килими.
— Знаєш що, старий, — зупинився Жученко перед Цвіркуном, що стояв сумирно коло порога, мнучи шапку в руках, — знай моє добре серце. Пожду тобі з довгом до кінця року. Але я мушу мати запоруку від тебе, що ти віддаси мені довг укінці цього року.
— Якої ж це запоруки ви хочете, ясний пане сотнику? — сполохався старий пасічник.
— Ну, ну, не лякайся, — заспокоїв його сотник, — хату тобі не заберу. Навіщо мені здалася твоя ліп’янка або, скажемо, твоя коняка чи корова? От чув я, що в тебе пасіка славна. Колодок скільки маєш?
— Шістдесят набереться, — мовив старий Цвіркун, а серце хололо тривогою.
— Оце й добре, — говорив сотник, — у наступну п’ятницю будь у городському суді. Там і зробимо запись, що коли до кінця року не віддаси мені довгу, я заберу твою пасіку, — всі шістдесят колодок. Чуєш, Цвіркуне, всі шістдесят колодок, — повторив із притиском Жученко, — це за самий довг. За відсотки твоя сім’я відроблятиме мені впродовж цілого року.
— Ой леле, — пополотнів Цвіркун, — так багато?!
— Ти ж як думав? — ніби дивувався Жученко. — Я й так малувато нараховую тобі. Хтось інший запряг би твою сім’ю відробляти йому щонайменше два роки за такі відсотки. Ти будь мені ще вдячний за мою доброту. Та й ти приходитимеш до роботи в моїй пасіці. Мені треба тямущого пасічника, а то в мене є два телепні, а толку з них у пасіці ніякого. Так що договорилися, — мовив сотник, не допускаючи до слова старого пасічника, — жду тебе в суді по полудні наступної п’ятниці. Будеш мати в п’ятницю, скажемо, гроші, принось, і тоді ми в розщоті. Не будемо робити ніякої записі, — насміхався сотник із пригнобленого Цвіркуна, знаючи, що в старого пасічника немає і зломаного шеляга під рукою.
— Бог би тебе скарав, шкуродере, — сердився Цвіркун, виходячи зі сотникового двору, — ще й насміхається клятий гаспид, мовляв, бач, який я хороший чоловік. Хати не заберу тобі, ані коняки чи корови, але пасіки захотів чортів син. Ох! І лишенько!.. Вдома й копійчини немає. Бідна моя голова, — журився старий Цвіркун, ідучи додому.
Йому таки довелося йти в п’ятницю до городського суду. В суді не було багато людей. Кілька козаків, котрі були на позвах із міщанами, старий згорблений жид і двох підпанків.
Витрішкуватий писар, почухавши свій кострубатий ніс гусячим пером, розклав на столі папери й став компонувати запись, раз у раз розпитуючи то Жученка, то Цвіркуна. За деякий час запись була готова, й писар подав її городському судді, сухенькому чоловічині з поморщеним, мов в’яле яблуко, обличчям. Городський суддя вислухав уважно сотника Жученка, потім Цвіркуна, прочитав обидвом уголос запись, а опісля повелів сотникові покласти на ній свій підпис, а неграмотний Цвіркун поклав хрестик.
Цвіркунам так і не вдалося зібрати грошей на віддачу довгу сотникові, й ото з початком февралія[75] Жученко загорнув Цвіркунову пасіку.
Старий пасічник не витримав і гірко заридав.
— Отака доля нас бідолах. — посполитих. Ніхто не пожаліє ані не поможе. Пасіку клятий забрав та ще й зробив усю сім’ю кріпаками на ввесь рік. Щоб тобі, гаспиде, життя не було, — ремствував Цвіркун, — щоб тобі мед із моєї пасіки та смолою став у горлі…
Звичайно, що сотникові було байдуже до горювання старого пасічника. В нього настрій був нікудишній із самого ранку.