Він зірвався, мов ошалілий, перевернув із кріслом п’яненького графа Долгорукого і забігав нервово по залі.
Царським вельможам душа втекла у п’яти.
Вже і хміль почав проходити. Вони водили злякано очима за царем, який кружляв розлючено по залі.
— Гавриїле Івановичу! — заволав грізно цар.
— Слухаюся Вашого Величества, — підірвався із крісла великий канцлер.
— Виклич негайно в Пітер отого черкаського мазепинця!
Граф Голіцин закліпав безрадно очима, не знаючи, кого це цар має на думці.
— Чого здурнів? — загорлав люто Петро. — Не знаєш про кого мова? Полуботка виклич і його старшину. Всі вони запеклі мазепинці, лише вдають мені вірних і світять облудно в очі. Доволі мені їхнього лицемірства! Зрадник Мазепа мене здорово підвів, а Полуботкові я не дамся… Гетьманом захотів бути… Зрадник поганючий. Із Орликом в’яжеться. Хоче самостоятельной України. Я йому другий Лебедин зготую, та такий, що чорти в пеклі залякаються. Губернію зроблю з черкаської землі. Полки розв’яжу, козаків у драгуни і стрільці поверну, а старшину в Сибір зашлю. Там їй і місце. Губернатором Вельямінова зроблю. Ні! Він задурний. Даніліч, хочеш бути губернатором Малоросії?! Сиди, сиди, не зривайся… Губернатором ти не будеш, бо хоч ти і вірний мені, то проте дурак. У Малоросію треба умного чоловіка. Тобі не до нього Даніліч, хоч ти і князь… Викликати Полуботка негайно в Пітер і тоді я з ним поговорю. Або він слухатиметься мене, свого государя, або кінець з ним. Чуєш, Гавриїле Івановичу? — підходив цар важкою ходою до великого канцлера. — Завтра посилай указ Полуботкові, що ми велимо йому та його старшині прибути в Пітер і явитися перед наше лице. Коли не послухається мене, тоді Ромодановський і Ягущинський[95] поговорять собі з ним і його старшиною… Кляті мазепинці! — вигукнув злісно Петро й вийшов твердою ходою зі залі, затопивши тут же в пику наляканого камердинера, який не вспів своєчасно відчинити дверей.
Козацькі емісари, не знаючи, яке лихо нависло над Полуботком і генеральною старшиною, верталися пізно вночі з царського бенкету.
БЕРИ БУЛАВУ!
Наказного гетьмана в’ялила журба.
Не спалося йому.
Ходив пригноблений. Наче гнувся під якимсь невидимим, проте надмірно важким тягарем, який звалився йому неждано на плечі.
Не знаходив собі місця.
Ночами, лежачи в ліжку, думками блукав по Україні.
Над прекрасною козацькою землею громадилася буря і це вельми турбувало наказного гетьмана.
З усіх сторін насувалися на Україну чорні грозові хмари. Не знав, де й коли вдарить перший грім. І з якою силою.
Петрові громи вдаряли всіх.
Найдужче Полуботка.
Стояв він міцним і тугим громозводом, який хитався, гнувся, але не згоряв і не розколювався.
Як довго встоїть?!
Як довго може встояти коренастий дуб, що його намагаються розколоти північні гурагани, які шарпають і обламлюють його гілля? Свої ж шашелі точать дуба.
Так-так, шашелі точать козацького дуба…
Диявол уселив лукавство в козачі душі. Задля привати опоганюють свою козацьку честь, плазують перед москалями. Диявольське зерно посіяла Москва на українській землі й родить воно те зерно, нечестивий плід — зраду, донощицтво і підлоту.
Мов чума розноситься оця нечисть по Україні, розкладаючи козацький люд.
Найдужче старшину.
Хвала Богу, що не всю…
Московський затиск за минулих тринадцять років примусив багатьох козацьких старшин схаменутися і призадуматися над долею козацької землі. Та й серед козацтва й народу кріпшає спротив московському насиллю. Не помагає і горланя московських прихвоснів і наймитів.
Шумує козацький люд…
Нелегко навіть Москві вхопити його за гортанку.
Він буйний і химерний зі широкою степовою вдачею, яка любить орлом ширяти у просторах, а яка в’яне й гине в неволі, хоч би навіть і в золотій клітці.
— Ех, народе мій! — зітхає важко гетьман, вдивляючись широко розплющеними очима у стелю.
Куранти б'ють опівніч.
Година духів.
— Чи не надходить оце моя дванадцята година?.. Боже, не остави м’я, во скорбіях моїх!.. Чи збережу я отчизну мою, щоб її не проковтнула несита Московія? Чи доспіваю я свою пісню до кінця, чи, може, урветься вона розпучливим акордом мого життя?!
Не спиться наказному гетьманові.
Над ранком його ловить гострий біль коло серця. Він задихається, червоніє, обливається потом і налякана гетьманша тут же викликає придворного лікаря, який напуває гетьмана зіллям, натирає груди якоюсь мазюкою і велить, щоб гетьман лежав у ліжку кілька днів у найбільшому спокою.