— Й що? — цікавляться козаки.
Розвів руками.
— Довелося мені позбутися одної десятини землі.
— Одної десятини? — дивуються козаки.
— Еге ж. Обробленої землі. Прийшов я до сотника й питаю як нам буть, а він мовить: «Ти не маєш грошей віддати мені позику, так продай мені оту десятину землі під лісом. Зарахую тобі позику й заплатю добре». Що ж було мені чинити? Такі то в нас діла. Вітряка не поставив і десятини позбувся. Вона пригодилася сотникові, бо він скуповує землю де може. Майонтки[99] збиває, хоч куди, а на нас козаків дивиться, як на посполитих сірячків.
— Не всі ж такі, як твій сотник, — пробує боронити козацьку старшину молодий, чорновусий козак.
— Диви! Знайшовся оборонець. Тобі ще й молоко на губах не висохло.
— Один цар справедливий, — бовтає хтось з козаків.
— Тю на тебе дурного, — розсердився козак Покотило. — Чи бува, ти не сумашедший. Антихрист цар, он що…
— Загибель готує нам…
— Брешете, — героїжиться цареславець, — цар добрий. Стоїть за нами, простими козаками і нашим посполитим людом…
— Ти, козаче, мабуть, із глузду з’їхав чи що? — дивується Покотило. — Не бачиш, як Петро винищує наше козацтво. З кожного походу вертається сила калік. А скільки ж нашого брата гине в походах? Он, недавно водив Апостол у похід більше десяти тисяч козацтва. Повернулося не більше восьми тисяч чоловік…
— Правда, правда, — гомонять козаки.
— Цар хоче нас винищити…
— Не дочекає.
— Не дамося йому, поки в нас шаблі.
— Чи не запізно? — хитає головою Покотило. — Чи не запізно? Треба було всім нам стати за одно при Мазепі.
— Дурні були.
— Чужих послухали, а свого гетьмана відцуралися.
— Старшина завинила…
— А наш розум де був?
— Всі ми, винуваті…
— Велике зло вчинено.
— Велике, — журяться старші козаки.
Догоряють вогнища.
Над степом давно вже розкинулася зоряна скатерть.
Козаки вкладаються спати.
По таборі й довкола табору ходить сторожа. Козацькі стежі виїздять весь час ген далеко у степ. Але небезпеки немає ніякої. Татарина й на лік не знайдеш у степу. Козацтво ж дивується, чого його погнано у степ бити байдики й гайнувати гарячий жнивний час. Хібащо слід берегтися москалів? Хіба ж не вивів князь Голіцин силу-силенну війська у степ і обклав гарматами свій табір?
Далеко у степу козацькі коні пасуться разом із московськими, а козацька охорона сходиться з московськими драгунами й райтарами, що стережуть своїх коней і гуторять при вогнищах.
— Да. Разорили меня всего. До нага роздели анафемы. Вот что случилось, — гомонить старший віком драгун, попиваючи горілку з похідної пляшки.
— Мою мать, — мовить другий, — барин стезал плетью по голове. Прошил голову насковзь до мозга. Мать ума рехнулась по сей день. В «дурках ходит».
— Ти ж хоч помстився? — цікавляться козаки.
— Невозможно было. Барин уехал в Москву.
— Було хоч червоного півня пустити…
— Что такое червоний півень? — допитується драгун.
— Ето на козацком языке означает — зжечь двор, — пояснює хтось із драгунів.
— Та як спалиш двір, — жаліється драгун, — коли там і не доступиш? Грубі мури, злючі собаки та й сторожі до біса…
— Невесело там у вашій Московщині, — міркують голосно козаки.
— Да, брат, житуха плохая, — зітхають драгуни.
Проскакують степом кінні козацькі та московські роз’їзди.
Ніч.
Козацькі полки і московське військо простояло кілька тижнів бездільно в степу. Апостол і Жураківський малися весь час на осторозі. Вони не довіряли князеві Голіцину, хоч він і не ставився погано до козацтва.
Порадившися удвох, Апостол вирішив використати присутність козацької старшини, щоб вона підписала петицію до царя Петра про дозвіл обрати гетьмана.
Старшина по-різному метикувала таку справу. Одні підписували охоче, другі отягалися. Дехто й зовсім одказав покласти свій підпис. Боялися. Слова Апостола та вмовлювання Жураківського не всіх переконували. Та й не всі зі старшин ставилися прихильно до наказного гетьмана, а відомо, що коли б справді прийшло до вибору гетьмана, тоді Полуботок був би неодмінно обраний. Були й такі, що підозрівали Апостола, що він промощує собі дорогу до гетьманської булави. Вони недовірливо прислухалися його мові, що, мовляв, «коли податі супліку, підписану всією старшиною, то така супліка може помогти козацькому наказному гетьманові в Петербурзі відстояти козацькі права й вольності». «Може воно так, а може й ні», — мізгували деякі старшини. «Щось воно не гаразд», — міркували другі, коли старший, тобто Апостол, приказував усім, хто підписав супліку, тримати язик за зубами, мовляв, не хоче, щоб про те довідався князь Голіцин. Щось, воно не те…