— О котрій годині?
— Після дванадцятої. Ми довго сиділи, балакали, грали в карти… Закрякали качки, і він вибіг подивитись. Вайме… — замовк, і сидів посмутнілий, пригнічений, нараз випив вино і по тому тихо мовив: — Шені черіме[12]…
— А де твій товариш?
— Гурам? На базарі, торгує.
— Ти водиш машину?
— У мене вдома «Волга».
— Вивези качки на ринок. У фойє сидить та жінка, допоможи їй, — попросив його.
— Зроблю, батоно начальник.
— Це Валентинові піджак і сорочка?
— Його.
— Віддаси їй.
Я знайшов у кишені піджака ключі від ЗІЛа, поклав їх перед Белішвілі на столі і вийшов. Отож, Молостов вибіг до качок, а опинився в сараї. Значить, на першу годину ночі злодії вже були там. А близько другої «Волгу» в кінці вулиці бачив фрезерувальник Агапов. Значить, в магазині вони порядкували довго. Це ж треба мати цілковиту впевненість, що не захоплять на місці злочину.
На мене байдуже глипнула чергова, не перестаючи в'язати, і я поминув її, спустився у фойє. Колосюк встала з крісла, запитально звела брови.
— Зараз вийде Арчіл, грузин, і завезе качки на ринок. — На обличчі пташниці — розгубленість і недовіра, і я заспокоїв її: — Не бійтеся, він людина хороша. І ще віддасть речі Валентина.
Колосюк, кивнувши, втомлено сіла. Я підступив до дерев'яного бар'єра, за яким нудьгувала адміністраторка — власниця пишної пістрявої зачіски. З-під насурмлених брів забігали по моєму лиці її блідо-голубі очі. Я представився. Не здивувалася — сприйняла мою появу як належне. Тільки трохи довше-затримала погляд на моїх неголених щоках.
— Хто у вас керує господарством?
— Дзюняк.
— А хто він?
— Тарас Свиридович?! — вона так здивувалася, ніби його повинно знати все обласне місто. — Наш завідуючий.
— Він є в будинку?
— Незабаром прийде, почекайте. — Задзвонив телефон, і адміністраторка здійняла трубку. — Готель… Жодного вільного місця… Але ж я вам…
Вона когось роздратовано переконувала у відсутності місць. У фойє спустився Белішвілі й направився до Колосюк, вклонився їй, притискаючи руку до серця.
— Калбатоно[13], прийміть мої щирі співчуття, — сумно мовив.
— Спасибі.
Вони пішли. Адміністраторка закінчила розмову й нервово поклала трубку.
— Біда з вами приїжджими, — поскаржилась, шукаючи у мене підтримки.
Але я не пристав на розмову. Мене турбувало інше.
— Ви бачили, коли вночі виходив шофер? — натомість запитав її.
— Авжеж: ми саме з Настею Вакулівною пили чай.
— Хто це — Настя Вакулівна?
— Палига, чергова другого поверху.
Ага, та жінка, яка й досі зберегла риси колись холодної красуні.
— І ви не схвилювалися, що він не повернувся?
— Чого? — зломилися її брови-шнурочки. — Шофери часто сплять у кабінах. Стережуть свій вантаж.
Справді, їй нічого було непокоїтись. Усе відбувалось, як завжди, — ніякої надзвичайності.
— Давно у вас ці грузини?
— Вже місяць.
Підозрювати їх не було підстав. Вони б тоді не залишилися. Хоча… Могли підготувати підкоп, а крадіжку здійснили спільники, що втекли машиною і подалися на вокзал. Ні, машиною небезпечно їхати далеко. Машини вже перевіряли на дорогах працівники ДАІ. Скорич дав вказівку. А от…
— Скажіть, сьогодні вранці хтось вибув з готелю? — запитав із таємною надією.
— Тільки один шофер.
— Будь ласка, дайте його картку.
Адміністраторка відімкнула сейф, в якому лежала купка паспортів і різні папери. Переглянула їх і подала мені аркушик. Валуйко Федір Іванович, 1938 року народження, село Терешки, мета приїзду — продаж товару з автолавки, номер машини.
— Коли вибрався Валуйко?
— Виписався рано, — і вона кивнула на кушетку за своєю спиною. — Якраз я міцно заснула, а його приніс чорт. Напевне, десь о четвертій ранку, бо у вікні сіріло.
О четвертій… Чого йому схоплюватись ледь світ? Село Терешки — недалеко. Постривай! Та й ночувати нема сенсу: година-півтори — і вдома. А Валуйко залишився.
— А він не виходив опівночі надвір?
Адміністраторка здвигнула плечима.
— Хтось хряскав дверима. Я не зводилась — дрімала.
— Часто зупиняється у вас?
— Щомісяця.
Мене охопив неспокій. Попросив телефон і подзвонив черговому міліції, Дав йому дані Валуйка, номер машини. Тепер залишилося чекати, коли його затримають інспектори ДАІ. І цілком вірогідно, що з тієї «Волги» крадені речі перевантажили до автолавки.
Хід непоганий: у магазині на колесах повинні бути товари. Автолавка не викличе ні у кого підозри.