Він рідко обідав удома; але для надзвичайних випадків, для витонченого любовного обіду або для невеличкої галантної вечері він мав кімнату, обтягнуту неаполітанськими шпалерами ХVІІІ сторіччя рідкісної краси, які Карло Спереллі замовив 1766 року римському королівському майстрові гобеленів П’єтро Дуранті[193] за малюнками Джироламо Стораче. Сім сюжетів на стінах репрезентували з величною пишнотою у стилі Рубенса епізоди вакхічного кохання. А на портьєрах, на завісах, що затуляли двері й вікна, були зображені фрукти й квіти. Переважала бліда й поруділа позолота, а тіла перлинного кольору, кіновар і темно-сині кольори створювали ніжну й насичену гармонію.
– Коли повернеться дюк ді Ґриміті, – сказав він служникові, – нехай заходить.
Сонце, яке опускалося над горою Монте-Маріо, досі надсилало сюди свої промені. Було чути торохтіння каретних коліс на площі Трінітá-деї-Монті. Здавалося, після дощу над Римом розлилося все жовтаве сяйво римського жовтня.
– Відчини віконниці, – наказав він служникові.
І вуличні шуми стали більш чутними; свіже повітря проникло в дім. Штори ледь-ледь ворушилися.
«Божественний Рим!» – подумав він, дивлячись на небо крізь високі штори.
І невтримна цікавість примусила його підійти до вікна.
Рим здавався забарвленим у дуже світлий колір сланцю, з дещо розмитими лініями, як на збляклій картині під небом Клаудіо Лоренезе,[194] вологий і свіжий, накритий прозорими хмарами, які об’єднувалися в дуже рухливі скупчення, що надавали проміжкам між ними надзвичайної витонченості, як ото квіти надають зеленій траві нової краси. Удалині, на високості, колір сланцю перетворювався на колір аметиста. Довгі й тонкі смуги туману перетинали кипариси Монте-Маріо, наче довге волосся, розчісуване бронзовим гребенем. Недалеко розташовані пінії Монте Пінчо підіймали золотаві парасолі. Обеліск Пія VІ на площі, здавалося, був витесаний з агата. Усі речі здавалися твердішими в цьому густому осінньому світлі.
– Божественний Рим!
Він не міг навтішатися цим видовищем. Побачив, як біля церкви пройшла юрма священнослужителів у червоних одіннях. Потім проїхала карета прелата, чорна, запряжена двома вороними кіньми з пишними хвостами; потім з’явилися інші карети з відкритим верхом, у яких сиділи синьйори та діти. Він упізнав княгиню ді Ферентіно з Барбареллою Віті; потім його проминула княгиня ді Луколі в екіпажі, запряженому двома поні, за яким біг її данський пес. Подих давнього життя овіяв його дух, стурбував його і наповнив збудженням невизначених бажань.
Він відійшов од вікна й знову сів за стіл. Перед його поглядом сонце підпалило шибки й сатирів на стіні, які стрибали навколо Силена.
Служник повідомив:
– Синьйор дюк із двома іншими синьйорами.
Увійшли дюк ді Ґриміті, Людовіко Барбарізі й Джуліо Музелларо. Андреа підвівся, щоб піти їм назустріч. Усі троє по черзі обнялися з ним.
– Джуліо! – вигукнув Спереллі, який не бачився з другом протягом двох років із гаком. – Ти давно в Римі?
– Та вже тиждень. Хотів написати тобі в Скіфаною, але потім подумав, що ліпше зачекати, доки ти повернешся. Як тобі ведеться? Ти, здається, трохи схуд, але вигляд у тебе чудовий. Лише тут, у Римі, я довідався про те, щó з тобою сталося. Інакше я прибув би з Індії, щоб бути твоїм секундантом. На початку травня я перебував у Падмаваті, в Багарі. Я маю так багато тобі розповісти!
– А скільки маю я!
Вони знову сердечно потисли один одному руки. Андреа перебував у чудовому настрої. Музелларо був йому дорожчий, аніж усі інші, завдяки своїй шляхетній інтелігентності, своєму гострому розуму, завдяки витонченості своєї культури.
– Руджеро, Людовіко, сідайте. А ти, Джуліо, сідай тут.
Він запропонував гостям сигарети, чай і міцні трунки. Зав’язалася жвава розмова. Руджеро Ґриміті й Барбарізі повідомили Андреа всі римські новини, виклавши йому невеличку хроніку подій. Дим підіймався в повітря, забарвлений майже горизонтальними променями сонця; картини на шпалерах пливли в гарячому й липучому повітрі; аромат чаю змішувався із запахом тютюну.
– Я привіз тобі повно чаю, – сказав Музелларо Спереллі, – набагато кращий за той, який пив твій знаменитий К’єн-Лунг.[195]
– А ти пам’ятаєш, як у Лондоні ми готували чай згідно з поетичною теорією великого імператора?
193
194