Джулія Арічі дуже подобалася Спереллі своїм золотавим обличчям, на якому сяяли двоє довгих оксамитових очей кольору ніжного каштана, що іноді відсвічував майже рудим сяйвом. Трохи м’ясистий ніс і припухлі губи, свіжі, червоні й чіткі, утворювали на її обличчі вираз відвертої хоті, яка ще підсилювалася неспокійними рухами язика. Трохи завеликі зуби підіймали кутики рота, а що губи висихали й, либонь, завдавали їй неприємного відчуття, вона часто зволожувала їх кінчиком язика. Тож час від часу було видно, як цей кінчик ковзав по низці зубів, як волога і ніжна пелюстка троянди.
– Джуліє, – сказав Андреа Спереллі, дивлячись на її рот, – святий Бернардіно в одній зі своїх проповідей сказав чудовий епітет, який би згодився вам. А ви навіть його не знаєте!
Арічі засміялася дурнуватим, але милим сміхом, який трохи оголив її ясна; і в цьому збудженні від неї поширився запах гостріший, як ото потрусити кущ.
– Що ви мені дасте, – продовжував Андреа, – що ви мені дасте натомість, якщо я витягну з проповіді святого це просякнуте хіттю слово, немов дивовижний камінь із богословської скарбниці, і подарую його вам?
– Не знаю… – відповіла Арічі, усе ще сміючись і тримаючи у своїх досить тонких і довгих пальцях келих із вином шаблí. – Усе, що хочете.
– Іменник з прикметника.
– Що ви сказали?
– Я поясню це згодом. Це слово – «солодкоязична». Мессер Людовіко, додайте у ваші молитви такий вислів: «Трояндо солодкоязична, помилуй нас».
– Як шкода, – сказав Музелларо, – що ти не сидиш за столом якогось дюка ХVІ сторіччя, між Віолантою й Імперією разом із Джуліо Романо, П’єтро Аретіно й Марком Антонієм!
Розмова тривала, розпалена старими французькими винами, плинними й гарячими, які надають словам розкутості й вогню. Майоліки, щоправда, були не дурантські, історичні, розмальовані кавалером Чипріано дель Піккольпассо,[200] срібло теж не було з міланського палацу Людовіко іль Моро, але не були вони й надто вульгарними. У кришталевій вазі на столі стояв великий букет хризантем – жовтих, білих, фіолетових, до яких прикипіла поглядом Клара ґрін.
– Кларо, – запитав Руджеро Ґриміті, – чому ви сумна? Про що ви думаєте?
– О, про свої химери! – відповіла колишня коханка Адольфуса Джекілла, усміхаючись, і втопила зітхання в келиху, наповненому шампанським.
Це прозоре й іскристе вино, яке справляє на жінок такий швидкий і такий дивний вплив, уже почало збуджувати мізки та лона цих чотирьох різноликих гетер, пробуджувати в них маленького нетерплячого демона, й він уже перебігав по всіх їхніх нервах, розливаючи шаленство. Малявка Сильва вигукувала брутальні слівця, сміючись здушеним і конвульсивним сміхом, майже схлипуючи, неначе помирала від лоскоту. Марія Фортуна розчавлювала голим ліктем зацукровані фрукти й силкувалася притиснути свій зацукрований лікоть до губів Руджеро, щоб він його облизав. Джулія Арічі, приголомшена мадригалами Спереллі, затуляла вуха своїми гарними руками, відкинувшись на спинку стільця; і під час цього руху її рот зблискував зубами, як достиглий плід.
– Ти ніколи не куштував, – сказав Барбарізі, звертаючись до Спереллі, – отих конфітюрів із Константинополя – ніжних, як паста, виготовлених із бергамоту, квітів помаранчі й троянд, які чудово пахнуть? Уста Джулії – це справжнісінький конфітюр.
– Прошу тебе, Людовіко, – сказав Спереллі, – дозволь мені скуштувати його. Забери в мене Клару ґрін і віддай мені на тиждень Джулію. Клара теж має оригінальний смак: сиропу з пармських фіалок між двома бісквітами з ваніллю.
– Увага, синьйори! – вигукнула Малявка Сильва, взявши зацукроване яблуко.
Вона бачила невдалий фокус Марії Фортуни й побилася об заклад, що з’їсть солодкий плід зі свого власного ліктя, наблизивши його до губів. Щоб утнути цей жарт, вона оголила лікоть, худий і блідий, покритий темним пушком, примостила зацукрований плід до нього і, притискаючи лівою рукою передпліччя й доклавши деяких зусиль, спромоглася виграти свій заклад із вправністю клоуна, під загальні оплески.
– Це ще дрібниці, – сказала вона, прикриваючи наготу своєї худої, як у привида, руки. – Chica pero guara. – Я маленька, але сильна, правда ж, Музелларо?
200