Але його вагання, його непевність, його дивні мовчанки, вибухи його почуттів і взагалі вся незвичність його поведінки, спричинена таким станом душі, побільшували, збуджували палку жалість донни Марії. Вона бачила, як він страждає, й відчувала біль і ніжність, і думала: «Потроху-помалу я його вилікую». Але, сама цього не усвідомлюючи, вона втрачала сили й схилялася до бажань хворого.
Вона схилялася повільно, але з почуттям великої ніжності.
У салоні графині Старніни її опанувало глибоке тремтіння, коли вона відчула погляд Андреа на своїх голих плечах і голих руках. Уперше Андреа побачив її у вечірній сукні. Досі він бачив оголеними лише її обличчя й нижню частину рук; тепер же її плечі здалися йому досконалими за своєю формою, як і руки, щоправда, трохи худі.
Вона була вдягнена в парчу кольору слонової кості, прикрашену хутром соболя. Тонка смужка соболиного хутра оточувала декольте, надаючи її тілу витонченості, яку годі описати словами. Лінія плечей від з’єднання з шиєю спадала вниз і мала ту похилу грацію, яка є ознакою фізичної аристократії, нині такої рідкісної. На пишному волоссі, укладеному в тій манері, якій віддавав перевагу у своїх бюстах Вероккйо, не було жодної дорогоцінності ані квітки.
Двічі чи тричі, обравши слушну мить, Андреа шепотів їй слова захвату й пристрасті.
– Це вперше ми зустрілися у світі, – сказав він їй. – Ви дасте мені рукавичку на пам’ять?
– Ні.
– Чому, Маріє?
– Ні-ні. Замовкніть.
– А ваші руки? Ви пам’ятаєте, як я малював їх у Скіфаної? Я певен, вони належать мені по праву. Я думаю, ви повинні дозволити мені володіти ними, й з усього вашого тіла вони найбільше одухотворені вашою душею, я сказав би, вони найдосконаліші… Руки доброти, руки прощення… Який би я був щасливий, якби заволодів бодай вашою рукавичкою. Привидом, видимістю їхньої форми, напоєним їхніми пахощами!.. Ви дасте мені свою рукавичку, перш ніж звідси піти?
Вона більше не відповіла. Їхню розмову урвали. Через якийсь час, виконуючи чиєсь прохання, вона сіла за фортепіано. Зняла рукавички й поклала їх на пюпітр. Її оголені пальці були дуже білими, довгими й не мали перснів. Лише на лівому підмізинному блищав великий опал.
Вона зіграла дві сонати-фантазії Бетховена. Одна з них, присвячена Джульєтті ґвіччарді,[207] виражала зречення, безнадію, розповідала про пробудження з дуже тривалого сну. Друга від перших тактів анданте, у ніжному ритмі піано, говорила про відпочинок після бурі; потім, пройшовши крізь тривогу другої частини, розширювалася в адажіо до осяйної погідності й закінчувалася жвавим алеґро, де підносилася мужність і лунав майже жар.
Андреа відчував, що, перебуваючи в оточенні уважної публіки, вона грала лише для нього. Раз у раз він підіймав погляд від її пальців і дивився на довгі рукавички, які звисали з пюпітра, зберігаючи відбиток тих пальців, невимовну грацію в тому отворі на зап’ястку, де раніше виглядав лише клаптик жіночої шкіри.
Донна Марія підвелася під схвальні вигуки. Вона не взяла рукавички й відійшла геть. Тоді Андреа опанувала спокуса вкрасти їх. «Можливо, вона залишила їх для мене?» Але ж йому була потрібна лише одна. Як дотепно висловився один з аматорів музики: і рукавички – це зовсім не те, що одна.
Підійшовши знову до фортепіано за наполяганням графині Старніни, донна Марія зняла рукавички з пюпітра й поклала їх на край клавіатури, в затінку кутка. Після чого зіграла «ґавот» Жана-Філіпа Рамо, «ґавот жовтих дам», незабутній старовинний танець Нудьги й Кохання. «Біляві дами, вже не молоді…»
Андреа пильно дивився на неї з легким тремтінням. Коли вона підвелася, то взяла лише одну рукавичку. Другу вона залишила в затінку на клавіатурі – для нього.
Через три дні, коли Рим завалило снігом, Андреа знайшов у себе вдома таку цидулку: «Вівторок, друга година пополудні. Сьогодні ввечері від одинадцятої до дванадцятої години ночі чекайте на мене в кареті, перед палацом Барберіні, біля хвіртки. Якщо до півночі мене не буде, можете поїхати геть. Незнайомка». Цидулка була романтичною й таємничою. Правду кажучи, маркіза Маунт Еджкамб надто зловживала каретою у своїх любовних походеньках. Можливо, вона пригадала 25 березня 1885 року? Можливо, хотіла поновити свою пригоду на тому самому місці, де її урвала? Але навіщо називатися незнайомкою? Андреа усміхнувся.
Він щойно повернувся з візиту до донни Марії, досить солодкого візиту. Його дух схилявся більше до сієнки, ніж до будь-якої іншої жінки. Йому досі лунали у вухах туманні й ніжні слова, які вона говорила, дивлячись разом із ним крізь шибки, як падає сніг, схожий на пелюстки квітів персика або квітів яблуні на вулиці вілли Альдобрандіні, уже обманутих передчуттям нового сезону. Але перш ніж піти на обід, він дав дуже чіткі розпорядження Стефену.
207
«