Але вона, передчуваючи небезпеку, несподівано підвелася, попросивши пробачення. Подзвонила в дзвінок, наказала, щоб слуга приніс чаю і щоб попросив міс Дороті привести Дельфіну в салон. Тоді обернулася до Андреа й сказала дещо нервово:
– Так буде краще. Пробачте мені.
І від того дня уникала приймати його в інші дні, окрім вівторка і суботи, що були загальними прийомними днями.
Вона, проте, дозволяла йому супроводжувати себе у своїх мандрах по Риму імператорів і по Риму пап. У подорожах нового Вергілія, що відбувалися під час посту, вона відвідувала містечка, галереї, церкви, руїни. Там, де проходила Елена Муті, проходила й Марія Феррес. Нерідко обставини підказували поету ті самі слова, що їх уже чула Елена. Іноді спогад відривав його від нинішньої реальності, тривожив його несподівано.
– Про що ви тепер думаєте? – запитувала його Марія, зазираючи йому у вічі з тінню підозри.
І він відповідав:
– Про вас, завжди про вас… Мені буває цікаво заглянути всередину себе й подивитись, чи ще існує бодай маленька частка моєї душі, яка не належала б душі вашій, бодай маленька складка, яка не була б осяяна вашим світлом. Це ніби таке собі внутрішнє дослідження, яке я роблю для вас, бо ви самі зробити його не можете. Отож, Маріє, я більш нічого не можу запропонувати вам. Ви є абсолютною володаркою всього мого буття. Думаю, ще ніколи людське створіння так цілковито не належало іншому людському створінню в духовному сенсі. Якби ми злилися вустами, моє життя повністю перетекло б у ваше життя. Гадаю, я помер би.
Вона йому вірила, бо його голос палахкотів полум’ям істини.
Одного дня вони були на бельведері вілли Медічі. Дивилися, як сонце потроху вмирало на широких і темних вершинах самшиту, а вілла Борґезе, досі оголена, потроху поринала у фіолетовий туман. Марія сказала, опанована несподіваним смутком:
– Хто знає, скільки разів ви приходили сюди переживати кохання!
Андреа відповів тоном чоловіка, що поринув у мрії.
– Не знаю, не пам’ятаю… Що ви сказали?
Вона замовкла. Потім піднялася й стала читати написи на пілястрах маленького храму. То були переважно написи закоханих, одружених молодят, самотніх любителів споглядати.
Один із них під датою й ім’ям жінки цитував уривок із Павзія:
Інший напис славив крилате ім’я:
На одному з написів був також процитований сумний чотиривірш Петрарки:
Ще один напис був ніби декларацією, підписаною обома закоханими.
Тепер, але не завжди.
Усі ці написи виражали почуття еротичні, сумні або веселі; співали хвалу прекрасній жінці або тужили за далеким щастям; розповідали про палкий поцілунок або про солодкий екстаз; дякували гостинним кущам самшиту, розповідали майбутнім закоханим про те або те потаємне місце, відзначали красу призахідного сонця. Кожен чоловік або закоханий, що перебував під чарами жінки, був охоплений ліричним настроєм на маленькому самітному бельведері, до якого вели кам’яні сходи, покриті оксамитом. Стіни розмовляли. Невиразний смуток променився від цих невідомих голосів давніх закоханих, смуток майже похоронний, як від епітафій у каплиці.
Раптом Марія обернулася до Андреа й сказала:
– І ви тут є.
Поглянувши на неї, він відповів тим самим тоном, що й раніше:
– Не знаю, не пам’ятаю. Я не пам’ятаю більше нічого, я кохаю вас.
Вона прочитала напис. Там рукою Андреа була написана епіграма ґете, двовірш, який починається зі слів: «Sage, wie lebst du?» – «Скажи, як ти живеш?» – «Ich lebe!» – «Я живу!» – «І якби мені були даровані ще сотні років життя, я лише бажав би, щоб кожне завтра було таким, як і сьогодні». Унизу стояла дата: «Останній день лютого 1885 року» й ім’я: «Елена Аміклеа».
Вона сказала:
– Ходімо.
Верхівка самшиту відкидала тінь на кам’яні сходи, вкриті оксамитом.
Він запитав:
– Хочете тут постояти?
Вона відповіла:
– Ні. Дякую.
Вони спускалися мовчки, повільно. В обох було тяжко на серці. Після паузи вона сказала:
– Ви були щасливі два роки тому.
212
ВОНА: Закохані завжди самі в найбільшому гурті, та коли вони вдвох, то й третій тут як тут. ВІН: Амур, звичайно ж! (