– Я ніколи не досягав навіть у найвищому сні свого духу такого високого ідеалу. Ти піднялася над усіма моїми ідеальними уявленнями, ти сяєш над сяйвом моєї думки, ти освітлюєш мене світлом, яке я не годен витримати…
Вона стояла біля перил, поклавши руки на камінь, з піднятою головою й блідішим обличчям, аніж воно було того незабутнього ранку, коли вона йшла між квітами. Сльози наповнювали її приплющені очі, блищали під віями; і дивлячись перед собою, вона бачила крізь серпанок сліз майже рожеве небо.
З неба падав дощ троянд, як у той жовтневий вечір, коли сонце вмирало за пагорбами Ровільяно, підпалюючи ставки між пініями Вікоміле. «Троянди, троянди, троянди падали звідусіль, повільні, густі, м’які, схожі на сніг, який випадає вдосвіта». Вілла Медічі, вічно зелена й без квітів, приймала на вершини своїх нерухомих мурів м’які й незліченні пелюстки, які падали з небесних садів.
Вона обернулася й почала спускатися. Андреа рушив за нею. Вони мовчки дійшли до сходів. Подивилися на гай, який стояв між терасою й бельведером. Здавалося, світло зупинилося на межі, де височіли двоє охоронців-гермів, і не змогло прояснити сутінки; здавалося, ці дерева виросли в іншій атмосфері або під глибокою водою, на морському дні, схожі на океанські водорості.
Її раптом опанував несподіваний страх; вона поквапилася до сходів, спустилася на п’ять чи шість приступок, потім зупинилася, розгублена, тремтяча, дослухаючись, як у тиші розширяються її вени й гучно гупає серце. Місто зникло; сходи були затиснуті між двома стінами, вологі, сірі, порослі в тріщинах травою, сумні, наче сходи підземної в’язниці. Вона побачила, як Андреа нахиляється до неї неусвідомленим рухом, щоб поцілувати в уста.
– Ні-ні, Андреа… Ні!
Він простяг руки, щоб утримати її, обняти.
– Ні!
Не усвідомлюючи, що робить, вона взяла його руку й піднесла до губів, поцілувала її двічі, тричі, ні про що не думаючи. Потім кинулася бігти сходами, вниз до хвіртки, мов навіжена.
– Маріє, Маріє, зупиніться!
Вони зупинилися одне навпроти одного перед зачиненою хвірткою, бліді, засапані, опановані жахливим тремтінням, дивлячись у змінені очі одне одного, з шумовинням крові у вухах, задихаючись. І водночас, у спільному пориві, завмерли в поцілунку.
Вона сказала, боячись, що зараз знепритомніє, спираючись на хвіртку з розпачливим жестом останнього благання:
– Не треба… Я вмираю…
Вони стояли протягом хвилини одне навпроти одного, не торкаючись. Здавалося, вся тиша вілли накрила їх у цьому вузькому місці, оточеному високими мурами, схожому на відкриту гробницю. Виразно чулося низьке й уривчасте каркання ворон, які збиралися на даху палацу або літали в небі. Вона подивилася переляканим поглядом на вершину мурів. Зібравшись на силі, сказала:
– Тепер ми можемо вийти… Відчиняйте хвіртку.
У нестямі її рука зустрілася з рукою Андреа на засуві.
І коли вона проходила між двома гранітними колонами, майже торкаючись до них під жасмином без квітів, Андреа сказав:
– Поглянь-но! Жасмин покривається цвітом.
Вона не обернулася, але всміхнулася; і її усмішка була сумною, бо в цій душі раптом виник спогад про ім’я, побачене на бельведері. І поки вона йшла таємничою алеєю, відчуваючи, як її кров шумує від поцілунку, невблаганна тривога все глибше проникала їй у серце – оте ім’я, ім’я!
Книга четверта
І
Відчиняючи велику потайну шафу, таємничу бібліотеку, маркіз Маунт Еджкамб сказав Спереллі:
– Ви повинні спроектувати мені застібки. Том ін-кварто, позначений Лампсаком, як «Афродіти» Нерсіа.[214] 1734 рік. Різьба здається мені дуже витонченою. Погляньте.
Він подав Спереллі рідкісну книгу. Вона мала назву «GERVETTI – De Concubitu – libri tres»,[215] прикрашена любострасними віньєтками.
– Цей малюнок дуже важливий, – додав маркіз, показуючи пальцем на одну з віньєток, яка зображувала неймовірне поєднання тіл. – Це щось нове, досі мені невідоме. Жоден із моїх еротичних авторів про це не згадував…
Він усе говорив і говорив, обговорюючи різні особливості, водячи по малюнках пальцем, білим, без волосся на першій фаланзі, який закінчувався гострим нігтем, прозорим і мертвотно-блідим, як нігті мавп. Його слова проникали у вуха Спереллі зі страхітливим скрипом.
– Ось це голландське видання Петронія просто чудове. А оця книжка під назвою «Erotopaignion»[216] надрукована в Парижі в 1798 році. Знаєте поему, яку приписують Джонові Вілксу – «Есей про жінку»?[217] Ось її видання 1763 року.
214
217