Маркіз зібрав багатий урожай. Він купував усю пантаґрюелівську літературу й літературу рококо у Франції: пріапеї, майданні фантазії, бурлескні вірші, катехизми, ідилії, романи, поеми, від «Зламаної люльки» Ваде[218] до «Небезпечних зв’язків»,[219] від «Аретіна» Оґюстена Карраша[220] до «Горлиць Зельміса»,[221] від «Відкриття непристойного стилю»[222] до «Фоблаза».[223] Це зібрання включало в себе все, що спромігся створити людський розум протягом віків, коментуючи античний священний гімн, присвячений богу Лампсака:[224] «Salve, sancte pater».[225]
Колекціонер брав книжки з полиці шафи й показував їх своєму молодому другові, говорячи безупинно. Його безсоромні руки пестливо торкалися не менш безсоромних книжок у шкіряних оправах і в оправах із дорогої матерії. Кожній книжці він лукаво посміхався. І в його сірих очах, що ховалися під величезним опуклим лобом, зблискували іскри шаленства.
– Я маю також головне видання епіграм Марціала, те, що було опубліковане у Венеції зусиллями Вінделіно ді Спіра,[226] ін-фоліо. Ось воно. А ось книжка Бо, перекладача Марціала, коментатора трьохсот вісімдесяти двох непристойностей. Як вам подобається оправа? Застібки зроблені рукою майстра. А ось композиція пріапів, виконана у вишуканому стилі.
Спереллі слухав і дивився, перебуваючи у стані приголомшливої розгубленості, яка поступово перетворювалася на почуття жаху й болю. Його погляд знову й знову приваблював портрет Елени, який висів на стіні, на тлі червоної камчатки.
– Це портрет Елени, намальований сером Фредеріком Лейтоном. Але погляньте сюди, ось тут усі твори де Сада. Філософський роман, «Філософія в будуарі», «Злочини кохання», «Лихо доброчесності»… Ви, звичайно, не знаєте цього видання. Я видав його своїм коштом у Геріссея, ельзевірськими літерами вісімнадцятого сторіччя на папері імператорської японської мануфактури, накладом лише в сто двадцять п’ять примірників. Божественний маркіз заслужив цю славу. Фронтиспіси, заголовки, великі літери, всі віньєтки об’єднують у собі все вишукане, що ми знаємо в еротичній іконографії. А погляньте на застібки!
Оправи були справді дивовижні. Палітурки й оправи обтягнуті шкірою акули, шкарубкою й жорсткою, як на руків’ях японських мечів; застібки й пряжки – виготовлені з бронзи з великою домішкою срібла, різьблення на металі – витончені й елегантні, що нагадували найкращі металеві вироби шістнадцятого сторіччя.
– Автор цих художніх дивовиж, Френсіс Редґрейв, помер у божевільні. То був геніальний майстер. Я володію всіма його малюнками. Ходімо, я їх вам покажу.
Колекціонер був у захваті. Він вийшов до сусідньої кімнати, щоб знайти альбом із малюнками Френсіса Редґрейва. Він ішов, трохи підстрибуючи й не зовсім твердо тримаючись на ногах, як чоловік, у якого починається параліч, захворювання спинного мозку. Його тіло залишалося випростаним, не узгоджуючись із рухом ніг, схоже на корпус автомата.
Андреа Спереллі провів його стривоженим поглядом до дверей. Коли він залишився сам, його опанувала неймовірна тривога. Кімната, обтягнута темним червоним дамаском, схожа на ту, де два роки тому йому віддалася Елена, тепер видалася йому трагічною й похмурою. Можливо, це були ті самі шпалери, які чули слова Елени: «Ти подобаєшся мені!» Відчинена шафа дозволяла бачити два ряди непристойних книжок, чудернацькі оправи були вкриті фалічними символами. На стіні висів портрет леді Гітсфілд поруч із копією портрета Неллі Браєн Джошуа Рейнолдса. Обидві жінки дивилися з глибини свого полотна з тією самою проникливою гостротою, з тим самим полум’ям чуттєвого жадання, з тією самою дивовижною красномовністю; уста в обох мали загадковий і таємничий вираз, то були уста невтомного і невблаганного пожирання душ; й обидві мали мармуровий лоб, що світився незайманою чистотою.
– Бідолашний Редґрейв, – сказав лорд Гітсфілд, заходячи з папкою малюнків у руці. – Немає сумніву, це був геній. Жодна еротична фантазія не зрівняється з його творчістю. Погляньте-но! Який стиль! Гадаю, жоден митець не досяг у вивченні людської фізіономії такої глибини й гостроти, якої досяг Редґрейв у вивченні фалоса. Подивіться!
Він на мить відійшов, щоб зачинити двері. Потім повернувся до столу, який був біля вікна, і знову став гортати малюнки під поглядом Спереллі, розмовляючи безугавно, тицяючи своїм мавпячим нігтем, загостреним, наче стилет, в деталі кожного малюнка.
218
219
«
220
221
«
222
Повна назва анонімного твору: «Відкриття непристойного стилю куртизанок від Нормандії до Парижа…» (1880).
223
«
224
Родом з малоазійського міста Лампсак на Геллеспонті був Пріап, бог виноградників, садів і отар, а також сексуальних утіх; син Діоніса та Афродіти, мав потворну зовнішність (помста Гери Афородіті) та гігантський фалос. У післягомерівську добу культ Пріапа отримав поширення по всій Елладі та Італії.
226