Выбрать главу

– Як мені подобається!

Андреа затремтів. Хіба не те саме вигукнула Елена в той вечір самозабуття? Не ті самі слова? Він подивився на її рот.

– Повтори.

– Що повторити?

– Те, що ти сказала.

– Навіщо?

– Ти так ніжно промовила ці слова… Ти не могла збагнути їх… Повтори.

Вона всміхнулася, не розуміючи, про що йдеться, трохи стурбована й налякана дивним поглядом коханця.

– Ну, гаразд… Як мені подобається!

– А я?

– Ти про що?

– А я… подобаюся тобі?…

Вона приголомшено дивилася на коханця, який корчився біля її ніг, у чеканні слів, які хотів вирвати з неї.

– А я… тобі?…

– Авжеж… Ти подобаєшся мені.

– Справді? Справді? Повтори ще раз.

Вона погодилася, нічого не розуміючи. Він корчився у спазмах, і його опанувала незбагненна хіть.

– Чому ти заплющив очі? – запитала вона, без підозри, а щоб заохотити його висловити свою думку.

– Щоб померти.

Він поклав голову їй на коліна, залишившись на кілька хвилин у такій позі, – мовчазний, загадковий. Вона легенько пестила йому волосся, скроні, чоло, де під її ласкавими дотиками ворушилася ганебна думка. Навколо них кімната мало-помалу поринала в сутінь; у ній витали пахощі квітів і пахощі чаю; форми зливалися в одну видимість, гармонійну й багату, позбавлену реальності.

Через певний проміжок часу Марія сказала:

– Устань, любове моя. Я мушу тебе покинути. Уже пізно.

Він підвівся й попросив:

– Залишся зі мною ще трохи. До «Аве Марії».

І знову потяг її на канапу, де подушки тьмяно світилися в темряві. У сутінках він поклав її несподіваним рухом, обхопив долонями її голову, покрив поцілунками обличчя. У його запалі була майже злість. Він уявляв собі, що стискає в пальцях голову іншої, уявляв собі ту голову, заплямлену поцілунками чоловіка; і він не гидував нею, а знову ж таки почував до неї потяг хоті, ще більш дикої. З найглибших глибин інстинкту проникали йому у свідомість усі бурхливі почуття, які пробудилися в присутності того чоловіка; йому проникли в серце всі непристойності та брутальність, наче хвиля перемішаних нечистот; і вся ця гидь через поцілунки переходила на щоки, лоб і волосся, на шию й на губи Марії.

– Ні! Облиш мене! – крикнула вона, доклавши зусиль, щоб визволитися з його обіймів. І підбігла до столика з чаєм, щоб запалити свічки.

– Будь розважливим! – крикнула вона з легким гнівом, трохи засапавшись і приводячи себе до ладу.

Він залишився на канапі й мовчки дивився на неї.

Вона підійшла до стіни, де поруч із каміном висіло невеличке дзеркало Мони Аморрозіски.[228] Наділа капелюшок із вуаллю перед цим затемненим склом, схожим на каламутну, трохи зеленаву воду.

– Як мені не хочеться полишати тебе сьогодні ввечері!.. Сьогодні ввечері – більше, аніж будь-коли… – прошепотіла Марія, пригнічена смутком цієї години.

У кімнаті фіолетове світло сутінків змагалося зі світлом свічок. Філіжанка з чаєм стояла на самому краю стола, холодна, надпита двома ковтками. Гілки бузку у високих кришталевих посудинах здавалися білішими, ніж удень. Подушка крісла досі зберігала відбиток тіла, яке там сиділо.

Дзвін на Трінітá-деї-Монті почав бамкати.

– Боже мій, як уже пізно! Допоможи мені вдягнути плаща, – сказала бідолашна істота, обертаючись до Андреа.

Він знову міцно її обійняв, поклав на канапу, покрив шаленими поцілунками, сліпо, розпачливо, з жагучою пристрастю, нічого не кажучи, придушивши її стогін, що хотів вихопитися з рота, пригнітивши на її устах своє нестямне бажання викрикнути ім’я Елени. Й над тілом жінки, яка ні про що не здогадувалася, він учинив неймовірне блюзнірство.

Вони залишалися протягом кількох хвилин переплетені. Потім вона сказала голосом ослаблим і сп’янілим:

– Ти забираєш моє життя!

Вона була щаслива цим несподіваним насильством.

Сказала:

– Душе, душе моя! Моя і тільки моя!

Сказала щасливим голосом:

– Я чую, як калатає твоє серце… так сильно, так сильно!

Потім сказала зітхнувши:

– Дозволь мені підвестися. Мені треба йти.

Обличчя в Андреа було бліде й перекошене, як у вбивці.

– Що з тобою? – запитала вона ніжним голосом.

Він хотів усміхнутися. Відповів:

– Я ніколи не переживав такого сильного потрясіння. Думав, що помру.

Підійшов до однієї з чаш, дістав із неї букет бузку й запропонував його Марії, проводжаючи її до дверей, майже наполягаючи, аби вона швидше пішла, бо кожен її рух, кожен погляд заподіювали йому нестерпну муку.

– Прощай, моя любове. Я хочу тобі приснитися, – сказало бідолашне створіння з глибокою ніжністю.

вернуться

228

Мона (Лампіада) Аморрозіска – одна з прекрасних дам у трактаті італійського поета Аньйоло Фіренцуоли (1493–1543) «Чельсо, або ж Про красу жінок» (1541) та в його «Бесідах», побудованих за принципом «Декамерона» Боккаччо.