Наступного ранку він послав служника до палацу Барберіні, щоб зібрати відомості про неї; і довідався, що вона почуває себе погано. Увечері він пішов туди, маючи надію, що його приймуть. Але камеристка повідомила, що синьйорі дуже зле й вона не хоче бачити нікого. У суботу, близько п’ятої пополудні, він знову подався туди, не втрачаючи надії.
Він вийшов із будинку Дзуккарі пішки. Темно-фіолетовий і попелястий захід сонця, трохи похмурий, накрив Рим, наче важкою ковдрою. Навколо водограю на площі Барберіні вже горіли ліхтарі блідими вогниками, як свічки навколо труни. Тритон[100] не розбризкував воду, можливо, його ремонтували або чистили. По спуску котилися повозки, запряжені двома або трьома кіньми, йшли юрми робітників, що поверталися з будівельних майданчиків. Деякі, тримаючись за руки, хиталися й на всю горлянку співали сороміцьких пісень.
Він зупинився, щоб пропустити їх. Двоє чи троє розчервонілих і непривітних облич справили на нього неприємне враження. Він помітив, що один мав забинтовану руку й бинти були заляпані кров’ю. Він також звернув увагу на ще одного, який стояв навколішки в повозці й мав мертвотно-бліде обличчя і стиснутий рот, ніби затруєний. Слова пісні змішувалися з гортанними криками, з лясканням батогів, з торохкотінням коліс, із дзеленчанням дзвіночків, з образливими вигуками, лайкою, хрипким сміхом.
Його смуток поглибився. Він перебував у дивному стані. Чутливість його нервів була такою гострою, що найменше відчуття, спричинене чимось зовнішнім, здавалося йому глибокою раною. Тим часом як невідчепна думка заволоділа всім його єством і катувала його, єство було беззахисне проти ударів навколишнього життя. Проти кожного порушення розумової рівноваги й кожної інерції волі його почуття залишалися пильними й активними, хоч він не усвідомлював чітко їхньої активності. Плин відчуттів несподівано пронизував його, як великі фантасмагорії, що навалюються на людину в темряві; вони тривожили його й лякали. Хмари передзахідного неба, Тритон, оточений колом блідих ліхтарів, видовище брутальних чоловіків і величезних коней, які спускалися схилом, крики, пісні та лайка виснажували його, розбуджували в його серці невиразний страх, якесь трагічне передчуття.
Закрита карета виїхала із саду. Він побачив, як до вікна нахилилося обличчя жінки, й вона, схоже, привіталася з ним, але він її не впізнав. Палац височів перед ним, великий, як оселя царя. Вікна першого поверху блищали фіолетовими відблисками; на карнизі затримався слабкий спалах; від під’їзду виїхала ще одна висока закрита карета.
«Якби я міг її побачити!» – подумав він, зупиняючись.
Потім рушив далі вповільненою ходою, відчуваючи непевність і надію. Вона здавалася йому далекою, майже втраченою в цій величезній будівлі.
Карета зупинилася; і якийсь синьйор висунув голову з віконця й гукнув:
– Андреа!
То був дюк ді Ґриміті, один із його родичів.
– Ти прийшов до Шерні? – запитав він із тонкою усмішкою.
– Так, – відповів Андреа. – Хочу довідатися, як вона себе почуває. Ти ж знаєш, вона хвора.
– Знаю. Я звідти. Їй краще.
– Вона приймає?
– Мене не прийняла. Але, можливо, вона захоче прийняти тебе?
І Ґриміті лукаво захихотів крізь дим сигарети.
– Я тебе не розумію, – сказав Андреа серйозним голосом.
– Стережися. Кажуть, ти в неї вже у фаворі. Я довідався про це вчора ввечері, в домі Паллавічіні. Від однієї з твоїх подруг. Повір, я тобі не брешу.
Андреа зробив нетерплячий жест і обернувся, щоб піти геть.
– Бажаю успіху! – крикнув йому дюк.
Андреа увійшов під портик. У глибині його свідомості самолюбство тішилося тією славою, яку він уже здобув. Він тепер почував себе впевненішим, більш легким, майже веселим, наповненим почуттям внутрішньої втіхи. Слова Ґриміті відразу підняли йому настрій, наче ковток міцного трунку. Поки він підіймався сходами, його надія зростала. Підійшовши до дверей, він зупинився, щоб перевести подих. Подзвонив.
Слуга його впізнав і сказав відразу:
– Якщо синьйор граф погодиться зачекати хвилину, то я піду попереджу покоївку.
Він погодився зачекати й став прогулюватися туди-сюди по великому передпокою, слухаючи, як кров стугонить йому в жилах. Ліхтарі з кованого заліза освітлювали нерівним світлом обтягнуті шкірою стіни, різьблені столи з шухлядами, античні бюсти на п’єдесталах із каталонського мармуру. Під балдахіном блищав гаптований герцогський герб – золотий єдиноріг на червоному тлі. На одному зі столів бронзовий таріль був наповнений візитівками; кинувши на них оком, Андреа побачив недавно туди покладену візитівку Ґриміті. «Бажаю успіху!» Це іронічне побажання досі звучало йому у вухах.
100
Один з найвідоміших фонтанів Рима – «Фонтан Тритона» Джан Лоренцо Берніні на площі Барберіні, створений у 1642–1643 рр.