Обоє не знали найменшого стриму від взаємної марнотратної екстравагантності плоті й духу. Вони переживали невимовну радість, розриваючи всі запони, відкриваючи всі таємниці, руйнуючи всі містерії, віддаючись одне одному до самих глибин, проникаючи одне в одного, змішуючись, перетворюючись на одну істоту.
– Яке в нас дивне кохання! – казала Елена, пригадуючи їхні найперші дні, свою хворобу, згадуючи, як відразу вона віддалася. – Я віддалася б тобі в той самий вечір, коли побачила тебе.
Вона цим пишалася. А її коханець казав:
– Коли я почув, як того вечора моє ім’я повідомили разом із твоїм при вході, я не знати чому відчув переконаність у тому, що моє життя поєднається з твоїм назавжди!
Вони вірили в те, що казали. Разом читали римську елегію ґете: «Lass diech, Geliebte, nicht reun, das du mir so schnell dich ergeben! – Не переживай, о моя люба, що ти так швидко мені віддалася! Повір, я не плекаю до тебе жодного ницого або нечистого почуття. Стріли кохання влучають по-різному. Одні лиш легенько дряпають, але від тієї отрути, яка проникає у ваше серце, ви страждаєте багато років. Інші – добре оперені й озброєні залізним гостряком, проникають у мозок і відразу заражають кров. У героїчні часи, коли кохалися боги й богині, за поглядом ішло жадання, за жаданням приходила насолода. Невже ти думаєш, що богиня кохання довго міркувала, коли в гаях Іди їй сподобався одного дня Анхіз? А Луна? Якби вона вагалася, ревнива Аврора швидко розбудила б вродливого пастуха! Гера побачила Леандра в розпалі свята, й розпалений коханець поринув у нічну хвилю. Реа Сильва, цариця-невинниця, пішла набрати води в Тибрі, й там її схопив бог…»
Як для божественного співця Фаустіни,[102] для них Рим був осяяний новим світлом. Хоч би де вони проходили, вони залишали по собі пам’ять кохання. Далекі церкви Авентінського пагорба: Санта-Сабіна на чудових колонах з пароського мармуру, чудовий сад Санта-Марії дель Пріорато, дзвіниця Санта-Марії в Космедіні, схожа на живе стебло рожевого кольору, – усі вони знали про їхнє кохання. Вілли кардиналів і князів: дивовижна й ніжна вілла Памфілі, віддзеркалена у своїх джерелах й у своєму озері, де кожен гай ховає в собі шляхетну ідилію й де невідомо, чого більше – кам’яних колон чи стовбурів дерев; вілла Альбані, холодна й німа, як монастир, справжній ліс мармурових скульптур і музей сторічного самшиту, де з вестибюлів і з-під портиків виглядають із-за гранітних колон каріатиди й герми, символи нерухомості, споглядаючи незмінну симетрію зелені; вілла Медічі, схожа на ліс зі смарагдів, що виблискують у надприродному світлі; вілла Людовізі, дика на вигляд, насичена пахощами фіалок, освячена присутністю Юнони, яку обожнював Вольфґанґ, де в той час платани зі Сходу й кипариси Аврори, що здавалися безсмертними, тремтіли зі страху перед ринком і смертю; усі аристократичні вілли, найвища слава Рима, знали про їхнє кохання. Галереї картин і статуй; зала Данаї на віллі Борґезе в передмісті Рима, де Елена всміхалася, наче опанована натхненням, і зала дзеркал, де її образ блукав між хлопчиками Чіро Феррі[103] та гірляндами Маріо де Фйорі;[104] кімната Еліодора, чудесно пожвавлена надзвичайно потужним пульсуванням життя, яким Рафаель зумів наділити мертву інерцію стін, й апартаменти Борджіа, де велика фантазія Пінтуріккйо[105] розгортається в чудесному переплетенні історій, байок, сновидінь, капризів, художніх образів і сміливих фантазій; кімната Галатеї, в якій розлита незнано-чиста свіжість і незгасна лагідність світла, й кабінет Гермафродита, де дивовижне страховище, народжене з жадання німфи та напівбога, показує свою незвичайну форму посеред яскравого сяйва дорогоцінного каміння; усі самотні осідки Краси знали про їхнє кохання.
Вони розуміли захоплений вигук поета: «Eine Welt zwar bist Du, o Rom! – Ти світ – Риме! Але без любові світ не був би світом, Рим не був би Римом». І сходи Трінітá, уславлені повільним сходженням Дня, стали сходами Щастя завдяки сходженню прекрасної Елени Муті.
102
103
104
105