Тоді він задля справедливості вкривав швидкими й густими поцілунками все її прекрасне тіло, не залишаючи неторканим жодного найменшого клаптика, ніколи не сповільнюючи свою роботу. Елена радісно сміялася, відчуваючи, як її накриває ніби невидимою пеленою. Вона сміялася й стогнала, втрачала тяму, відчуваючи, як над нею шаленіє буря його пестощів. Вона сміялася й плакала, розгублена, неспроможна стримувати палкий натиск, який її спопеляв. Потім, доклавши несподіваного зусилля, вона охоплювала його шию руками, обмотувала своїм волоссям і тримала його, засапаного, як здобич. Він, стомившись, був готовий поступитися й залишатися в її полоні. Дивлячись на нього, вона вигукувала:
– Який ти юний! Який же ти юний!
Юність у ньому, попри всю його зіпсутість, попри всю неуважність, чинила опір і зберігалася, як ото зберігається метал чи аромат, який ніколи не вивітрюється. Щирий блиск юності був його найдорогоціннішою якістю. На великому вогні пристрасті, як на вогнищі, згорало все, що було в ньому фальшивого, сумного, штучного, марнославного. Після розслаблення сил, спричиненого надмірним аналізом дій, відокремлених від усіх внутрішніх сфер, він повертався до єдності сил, до діяльності, до життя, повертав собі довірливість і безпосередність, кохав і втішався майже по-дитячому. Деякі його захоплення здавалися захопленнями хлопчака, який нічого не знає про суворість життя, деякі його фантазії були сповнені грації, свіжості й палкого захвату.
– Як часто, – казала йому Елена, – моя ніжність до тебе здається набагато делікатнішою, аніж ніжність жінки закоханої. Вона стає майже материнською.
Андреа сміявся, бо вона була старша від нього не більш як на три роки.
– Як часто, – казав він їй, – поєднання мого духу з твоїм здається мені таким невинним, що, цілуючи тобі руки, я уявляю тебе своєю сестрою.
Ці оманливі очищення та піднесення почуття завжди опановували їх у ліниві проміжки втіхи, коли під час відпочинку плоті душа відчувала туманну потребу повернутися до ідеального сприйняття світу. Тоді у молодика також пробуджувалися ідеальні уявлення про мистецтво, яке він любив; і в його інтелекті штовхалися всі ті форми, які він собі створив і які споглядав, вони просили, щоб він випустив їх назовні, й слова ґетевського монологу збуджували його: «Що може розпалити природа в твоїх очах? На що спроможне мистецтво, яке оточує тебе, якщо палка творча сила не наповнює тобі душу й безперервно не стікає з кінчиків твоїх пальців, прагнучи творити?» Бажання принести радість своїй коханій гармонійними віршами або шляхетною прозою підштовхнуло його до творчості. Він написав «Симону» і намалював два офорти – «Зодіак» і «Чашу Александра».
Звертаючись до мистецтва, він обирав складні, точні, досконалі й непогрішні інструменти: метрику й різьблення. Він хотів наслідувати й відродити традиційні італійські форми, із суворою точністю, звертаючись до поетів нового стилю й до художників, чия творчість передувала Відродженню. Його методи були істотно формальними. Він любив вираз більше, аніж думку. Його літературні спроби були вправами, іграми, студіями, дослідженнями, технічними експериментами, виявами цікавості. Він вважав, як і Енріко Тен, що набагато важче написати шість гарних віршованих рядків, аніж здобути перемогу на полі битви. Його «Легенда про Гермафродита» наслідувала структуру «Байки про Орфея» Поліціано.[106] І йому вдавалося створювати строфи надзвичайної вишуканості, сили й музикальності, а надто в хорових творах, які співали страховища подвійної природи: кентаври, сирени та сфінкси. Його нова трагедія «Симона», написана коротким віршем, мала дивовижний смак. Хоч і римована в античний тосканський спосіб, вона здавалася написаною англійським поетом єлизаветинської доби, що оспівав одну з новел «Декамерона». Вона мала в собі якусь частку дивного зачарування, притаманного деяким маловідомим драмам Вільяма Шекспіра.
На обкладинці єдиного примірника свого твору поет зробив такий напис: A.S. calcographus aqua forti sibi tibi fecit.[107]
Мідь приваблювала його більше, ніж папір; азотна кислота більше, ніж чорнило; різець більше, аніж перо. Уже один із його предків, Джусто Спереллі, експериментував із різьбою. Деякі його гравюри, створені близько 1520 року, явно несуть на собі вплив Антоніо Поллайоло глибиною і навіть різкістю символів. Андреа наслідував манеру Рембрандта з його вільними мазками й «чорною манерою»,[108] якій віддавали перевагу англійські офортисти школи Ґріна,[109] Діксона,[110] Ірлома.[111] Він побудував свою освіту на вивченні творчості багатьох авторів, окремо вивчав пошуки кожного з граверів, навчався в Альберта Дюрера й Парміджано,[112] у Маркантоніо[113] й Гольбейна, в Аннібале Карраччі й МакАрделла,[114] у Ґвідо[115] й у Каллотти,[116] у Тоскі[117] й Жерара Одрана;[118] але його розуміння творчості на міді вимагало від нього освітлювати методами Рембрандта елегантні малюнки флорентійських художників п’ятнадцятого сторіччя, що належали до другого покоління, таких як Сандро Боттічеллі, Доменіко Ґірландайо й Філіппіно Ліппі.
106
111
112
113
116
117
118