Зачарований трьома формами, кожна з яких була по-своєму елегантною, – тобто жінкою, чашею і собакою, – автор офорта знайшов чудове поєднання ліній. Гола жінка стояла випроставшись у чаші, спершись однією рукою на виступ Химери, а другою на Беллерофонта, вигнувшись уперед і сміючись над собакою, який вигнувся дугою на опущених передніх лапах і випростаних задніх, задертих угору, схожий на кота, який готується до стрибка, піднявши до неї довгу витончену морду й дивлячись розумним, проникливим поглядом.
Ніколи ще Андреа Спереллі так не тішився й не страждав від тривоги, притаманної художнику, спостерігаючи за сліпою й невідворотною дією кислоти на мідь; ніколи ще не виявляв більшого терпіння, видряпуючи гострим кінчиком інструмента необхідні йому візерунки. Він, правду кажучи, народився гравером, як Лука з Голландії.[126] Він володів дивовижним умінням (яке було, можливо, рідкісним чуттям) визначати найменші уривки часу та своїх зусиль, поєднання яких допомагало йому нескінченно урізноманітнювати дію кислоти на мідь. Не тільки практика, старанність і розум, а й різновид майже непомильного природженого відчуття попереджав його про настання слушної миті, тієї самої, коли корозія давала той точний відбиток тіні, який художник вважав необхідним для своєї гравюри. І те, що він умів привносити таку духовну витонченість у грубу енергію і навіть, сказати б, наділяв її духом мистецтва й відчував якусь таємничу відповідність між ритмом свого пульсу й поступовою гострою дією кислоти, – усе це дарувало йому п’янку гордість, приносило грандіозну радість.
Елені здавалося, що коханець обожествляє її, як Сіджізмондо Малатеста[127] обожествляв Ізотту з Ріміні,[128] карбуючи на її честь незнищенні медалі.
Але саме в ті дні, коли Андреа віддавався творчості, вона ставала сумною, мовчазною і часто зітхала, так ніби страждала від якоїсь внутрішньої тривоги. Її вияви ніжності раптом ставали такими сумними, змішаними зі слізьми й погано стримуваним риданням, що молодик був приголомшений, мучився підозрами, але нічого не розумів.
Одного вечора вони поверталися з Авентіно[129] по вулиці Санта-Сабіна, маючи перед очима грандіозне видовище імперських палаців, підпалених червоним призахідним світлом, які палахкотіли між чорними кипарисами, крізь які сотався золотий пил. Вони скакали чвалом мовчки, бо смуток Елени передався й коханцеві. Перед церквою Санта-Сабіна Андреа зупинив свого гнідого й сказав:
– Ти пам’ятаєш?
Кілька курей, які спокійно паслися в траві, розбіглися, почувши гавкання Фамулуса. Галявина, заросла бур’яном, була спокійна й тиха, як церковне подвір’я в якомусь селі. Але мури віддзеркалювали те дивовижне світіння, яким славилися римські будівлі за часів Тиціана.
Елена теж зупинилася.
– Яким далеким здається той день! – сказала вона з легким тремтінням у голосі.
І справді, ті спогади губилися в дуже далекому часі, так наче їхнє кохання тривало вже кілька місяців або й кілька років. Слова Елени розбудили в душі Андреа дивну ілюзію й водночас тривогу. Елена почала спогадувати всі подробиці того візиту, який вони зробили січневого полудня під весняним сонцем. Вона говорила про подробиці, але раз у раз замовкала, як той, хто ховає за своїми словами якусь приховану думку. Андреа здалося, що в її голосі він чує жаль. Про що вона жалкує? Хіба їхнє кохання не бачить перед собою ще щасливіші дні? Хіба в Рим уже не прийшла весна? Він був спантеличений і майже перестав її слухати. Їхні коні йшли поруч, іноді форкаючи ніздрями або торкаючись мордами, ніби хотіли повідомити один одному якусь таємницю. Фамулус бігав то вперед, то назад.
– Ти пам’ятаєш, – провадила Елена, – ти пам’ятаєш того ченця, який відчинив нам двері, коли ми подзвонили?
– Так-так…
– Як здивовано він дивився на нас! Він був маленький-маленький, без бороди, весь у зморшках. Він залишив нас у передпокої, щоб принести ключі від церкви, й ти мене поцілував. Пригадуєш?
– Так.
– А всі ті барила в передпокої і пахощі вина, поки чернець розповідав нам про історії, які були вирізані на кипарисових дверях! А «Мадонна з чотками»! Ти пам’ятаєш? Ти засміявся, вислухавши пояснення ченця. А я, почувши, як ти смієшся, не змогла втриматися. І ми так сміялися в присутності того бідолахи, що він збентежився й більше не розтулив рота, навіть для того, щоб подякувати тобі…
126
127
128
129