Через коротку мить вона заговорила знову:
– А в Сан-Алессіо, коли ти не дозволив мені зазирнути в замкову шпарку, щоб побачити баню церкви! Як ми сміялися там!
Вона знову замовкла. Угору по вулиці пройшла похоронна процесія чоловіків, за якою їхала карета, наповнена родичами, що плакали. Небіжчика везли на єврейське кладовище. Це був похорон мовчазний і холодний. Усі ті чоловіки з гачкуватими носами й хижими очима були схожі між собою, мов кревні родичі.
Поки похорон їх не проминув, коні розійшлися, кожен пішов під протилежним муром. І закохані дивились одне на одного, відчуваючи, як наростає їхній смуток.
Коли вони знову наблизились одне до одного, Андреа запитав:
– Але що з тобою? Про що ти думаєш?
Вона завагалася, перш ніж відповісти. Її погляд був опущений на шию коня, й вона погладжувала голівку батога, нерішуча й бліда.
– Про що ти думаєш? – повторив він.
– Гаразд, я тобі скажу. Я від’їжджаю в середу, не знаю, чи надовго; може, навіть назавжди, не знаю… Наше кохання уривається з моєї вини. Але не запитуй мене – як, не запитуй – чому, не запитуй мене нічого, благаю тебе. Я не зможу тобі відповісти.
Андреа подивився на неї майже недовірливим поглядом. Ця відповідь здалася йому такою неможливою, що він не відчув ніякого смутку.
– Ти жартуєш, Елено?
Вона заперечливо похитала головою, бо в її горлі утворився клубок, і пустила коня клусом. Позад них у сутінках забамкали дзвони Санта-Сабіни й Санта-Пріска.[130] Андреа й Елена мовчки їхали, пробуджуючи відлуння під арками, у храмах, посеред самотніх і порожніх руїн. Вони залишили ліворуч церкву Сан-Джорджо у Велабро,[131] яка досі сяяла яскраво-червоним блиском на цеглинах дзвіниці, наче в день свята. Проминули Римський Форум, Форум Нерви,[132] які вже сховалися в голубих сутінках, схожих на сутінки в морозну ніч. Зупинилися під аркою Пантані, де на них чекали конюхи й карети.
Щойно злізши з коня, Елена подала руку Андреа, уникаючи дивитись йому у вічі. Схоже, вона квапилася поїхати геть.
– То як? – запитав у неї Андреа, допомагаючи їй сісти в карету.
– До завтра. Сьогодні я не можу.
V
Прощання на вулиці Номентана, це adieu au grand aire,[133] якого хотіла Елена, не прояснило жодного сумніву з тих, які виникли в душі Андреа. Якими були приховані причини цього несподіваного від’їзду? Марно намагався він проникнути в таємницю, його гнітили сумніви. У перші дні напади болю й бажання були такими жорстокими, що йому здавалося, він помре від них. Ревнощі, які після перших проявів були розвіяні палким коханням Елени, тепер повернулися до нього, спричинені нечистими уявленнями. І підозра, що під цією загадковою інтригою міг ховатися чоловік, завдала йому нестерпних страждань. Іноді його опановував дикий гнів проти далекої тепер жінки, лють, отруєна гіркотою, і він відчував майже потребу помститися, так ніби вона його обманула й зрадила, щоб віддатися іншому коханцю. Іноді він переконував себе, що не жадає її більше, не кохає та й, власне, ніколи її не кохав. І це раптове зникнення почуття не було для нього чимось новим, цей духовний струс, завдяки якому, наприклад, йому ставала байдужісінькою й розчинялася в натовпі обрана ним жінка, дозволяючи йому через годину брати участь у веселому бенкеті й пити вино після того, як недавно він пив її сльози. Але тепер хвилини такого забуття тривали недовго. Римська весна розквітала з нечуваною пишнотою. Місто з туфу й цегли всмоктувало світло, наче жадібний ліс; папські фонтани бризкали водою в небо, прозоріше, ніж дорогоцінний камінь; площа Іспанії пахтіла, наче плантація троянд; і церква Трінітá-деї-Монті нагорі сходів, обліплених дітлахами, здавалася золотим собором.
Унаслідок того збудження, яке навіювала йому нова краса Рима, те, що залишалося в ньому від зачарування тією жінкою у крові й душі, знову ожило й запалахкотіло. Десь у самій глибині єства його турбували неподоланні тривоги, невблаганне хвилювання, неясна млість, схожі на ті, які чоловік переживає в пору становлення своєї статевої зрілості. Одного вечора, в домі Дольчебуоно, після чаю, залишившись останнім у салоні, наповненому квітами, де досі звучала мелодія «Качучі» Раффа,[134] він заговорив про кохання з донною Б’янкою. І він ніколи про це не пожалкував ані в той вечір, ані в наступний.
Його пригода з Еленою Муті була відома уже всім, як раніше чи пізніше, більше або менше в елегантному товаристві Рима й у будь-якому іншому товаристві стають відомі всі пригоди й усі флірти. Жодні застережні заходи не допомагають. Кожен там є таким добрим знавцем еротичної міміки, що досить йому помітити якийсь жест чи позу або погляд, щоб одержати непомильний знак, в той час як закохані або ті, котрі збираються закохатись, нічого не підозрюють. Крім того, в кожному товаристві існують особи цікаві, які роблять своєю професією вміння помічати те, чого інші можуть і не помітити, і які йдуть по сліду таємно закоханих із не меншою впертістю, ніж це роблять собаки, які переслідують дичину. Такі люди завжди чатують і вміють не звертати на себе уваги; вони непомильно помічають слово, сказане пошепки, тонку усмішку, легке тремтіння, ледь помітну червону краску на щоках, спалах очей. На балах, на великих бенкетах, де необачність є більш імовірною, вони сновигають постійно, уміють проникнути в будь-яку найтіснішу компанію, як ото проникають у будь-яке скупчення людей кишенькові злодії. І їхні вуха завжди нашорошені, завжди готові перехопити фрагмент діалогу, а очі завжди помічають блиск чийогось погляду, непомітний потиск руки, томливість, тремтіння, нервове стискання жіночої руки на плечі партнера під час танцю.
130
131
134
«