Донна Б’янка Дольчебуоно була ідеальним зразком флорентійської краси, тієї самої, яку так добре передав Ґірландайо в портреті Джованни Торнабуоні, котрий ми бачимо в церкві Санта-Марія Новелла.[136] Вона мала світле овальне обличчя, широке й високе біле чоло, м’які губи, трохи кирпатий ніс, очі того темно-каштанового кольору, яким так захоплювався Фіренцуола.[137] Вона любила опускати волосся на скроні, до середини щік, наслідуючи античну моду. Їй дуже пасувало її прізвище, бо вона принесла у світське життя природжену доброту, велику поблажливість, гречне ставлення до всіх і мелодійний голос. Одне слово, вона була однією з тих люб’язних жінок, скромних духом та інтелектом, трохи млявих, які, схоже, народилися, щоб жити з приємністю й задовольнятися скромним коханням, як пташки на квітучих деревах.
Коли вона вислухала Андреа, то вигукнула з граційним подивом:
– Ви так швидко забули Елену?
Потім через кілька днів граційних вагань вона визнала за приємне йому віддатися; але досить часто говорила про Елену зі зрадливим коханцем, без ревнощів і дуже щиро.
– Але чому вона поїхала раніше звичного в цьому році? – запитала вона одного разу усміхаючись.
– Не знаю, – відповів Андреа, не змігши приховати свою нетерплячість і гіркоту.
– Отже, між вами все скінчено?
– Б’янко, благаю, розмовляймо про нас! – урвав він її зміненим голосом, бо такі розмови турбували його й дратували.
Вона на мить замислилася, ніби хотіла збагнути цю загадку, а потім усміхнулася й похитала головою, наче відмовляючись від цих спроб, і її очі затьмарилися тінню швидкоплинного смутку:
– Отаке кохання.
І обдарувала коханця своїми пестощами.
Андреа, володіючи нею, немов володів усіма звабливими жінками Флоренції, яких так оспівав Лоренцо Прекрасний:
Коли влітку вона наготувалася від’їздити, то, прощаючись, сказала йому, не приховуючи свого лагідного жалю:
– Я знаю: коли ми знову побачимося, ви мене вже не кохатимете. Таким воно є, кохання… Але згадуйте мене як друга.
Він її не кохав. Але в жаркі й занудні дні деякі лагідні інтонації її голосу бриніли в його душі, наче магія якоїсь рими, й розбуджували в його уяві картину саду зі свіжою водою в басейнах, у якому вона прогулювалася в товаристві інших жінок, співаючи під музику, як на картині «Сон Поліфіла».
І донна Б’янка відійшла в забуття. І прийшли інші, іноді відразу по двоє: Барбарелла Віті з чудовою головою хлопчика, золотавою й осяйною, як голови деяких юдейських жінок Рембрандта. Графиня Луколі, «бірюзова» дама, Цирцея Доссо Доссі,[138] з прегарними очима, наповненими лукавством, мінливими, мов осіннє море, то сірими, то синіми, що зблискували тим чудесним відтінком, який утворюється зі світла, троянд і молочного кольору і який можна бачити лише в немовлят аристократичних англійських родин на полотнах Рейнолдса, Ґейнсборо[139] та Лоуренса; маркіза Дю Дефан, красуня Директорії, одна з дам, схожа на Рекам’є,[140] з довгастим і чистим овальним обличчям, із лебединою шиєю, з опуклими грудьми, з вакхічними рухами; донна Ізотта Челлезі, дама смарагдів, яка з божественною врочистістю несла свою голову імператриці, прикрашену величезними спадковими коштовностями; княгиня Каллівода, дама без дорогоцінностей, яка у своїх тендітних формах зберігала залізні нерви для насолоди й на блідому делікатному обличчі якої блищали хижі очі левиці, очі Скіфа.
136
Церква
137
138
139
140