– Poor fellow![147] – пробурмотіла Ліліан Тід.
Андреа оглянув йому коліна, перевіряючи, чи не подряпав він їх, коли падав.
Він таки їх роздряпав. Лагідно поплескуючи його по шиї, Андреа сказав йому з великою ніжністю:
– Іди, Маллечо, іди.
І подивився, як його повели геть.
Потім, скинувши із себе жокейський одяг, підійшов до Людовіко Барбарізі та до барона ді Санта-Марґеріта.
Обидва погодилися бути його секундантами на дуелі з маркізом Рутоло. Він попросив їх не зволікати.
– З’ясуйте всі питання сьогодні ввечері. Завтра о першій годині дня я вже маю бути вільним. Але завтра вранці дозвольте мені поспати принаймні до дев’ятої години. Я обідаю у Ферентіно. Після чого піду до Джустиніані. А потім, о пізній годині, до клубу. Тепер ви знаєте, де мене можна знайти. Дякую вам, друзі, й до побачення.
Він піднявся на трибуну. Але не став відразу підходити до донни Іпполіти. Усміхався, відчуваючи на собі погляди жінок. Багато прегарних рук тяглися до нього; багато прегарних голосів фамільярно називали його на ім’я; дехто називав його так із певним хизуванням. Дами, які билися за нього об заклад, називали суму свого виграшу: десять луїдорів, двадцять луїдорів. Інші запитували його з цікавістю:
– Ви будете битися?
Йому здавалося, він досяг вершини своєї авантюрної слави протягом одного дня, з більшим успіхом, аніж це вийшло в дюка Букінгемського або в синьйора ді Лаузуна. Він став переможцем героїчних перегонів, здобув собі нову коханку, блискучу й безтурботну, наче догареса; спровокував смертельну дуель; і тепер ішов собі, спокійний і чемний, ані більше, ані менше, ніж зазвичай, під усмішками дам, у яких він бачив не лише граційний вигин їхніх уст. Хіба не міг він розповісти про таємні звички багатьох із них або про певні особливості їхньої поведінки під час любострасної насолоди? Хіба не бачив він крізь розкішну матерію весняної сукні смагляву родимку, схожу на маленьку золоту монету, на лівому боці Ізотти Челлезі? Або незрівнянний живіт Джулії Мочетто, гладенький, як чаша зі слонової кістки, чистий, як живіт статуї, завдяки тому, про відсутність чого на античних скульптурах і статуях жалкував поет «Таємного музею»? Хіба не чув він у дзвінкому голосі Барбарелли Віті інший незрівнянний голос, який постійно повторював одне непристойне слово? Або в наївному сміхові Аврори Сеймур не вчувався йому інший, котрий ні з чим не порівняти, звук – хрипкий і гортанний, який нагадував йому мурчання сонних котів і воркотіння горлиць у лісі? Хіба не знав він про витончену розбещеність графині де Луколі, яка надихалася еротичними книгами, гравюрами або мініатюрами? Або неподоланну сором’язливість Франчески Дадді, яка у хвилини палкої пристрасті, наче в агонії, згадувала ім’я Боже? Майже всі жінки, яких він обманув і які обманули його, були тут, і всі йому всміхалися.