– Уперед!
Рутоло шалено кинувся вперед, зробивши шпагою два оберти й завдавши удару на другому. Спереллі парирував удар і відповів, ступивши крок назад. Рутоло насідав на нього, розлючений, зі швидкими уколами, майже всі вони були низькими, й він більше не супроводжував їх криками. Спереллі, не розгубившись перед таким лютим натиском і прагнучи уникнути смертельної сутички, парирував удари супротивника сильними ударами шпаги й відповідав так різко, що кожен його випад міг би пронизати ворога наскрізь. Стегно Рутоло біля паху сочилося кров’ю.
– Стійте! – гримнув Санта-Марґеріта, помітивши цю кров.
Але саме в цю мить Спереллі, парируючи низький удар шпаги супротивника, дістав удар у груди й упав непритомний на руки Барбарізі.
– Рана в груди у правому четвертому міжребер’ї, шпага проникла в грудну порожнину, злегка зачепивши легені, – оголосив у кімнаті після огляду пораненого хірург із бичачою шиєю.
Книга друга
І
Одужання – це очищення й відродження. Ніколи відчуття життя не є таким солодким, як після тяжкої хвороби; і ніколи людська душа так не схиляється до доброти й до віри, як після того, коли вона заглянула в безодню смерті. Одужуючи, людина розуміє, що думка, бажання, воля, усвідомлення життя – це не життя. Щось у ній є пильніше, аніж думка, триваліше, ніж бажання, могутніше, ніж воля, глибше, аніж свідомість; це субстанція, природа свого єства. Вона розуміє, що її реальне життя, так би мовити, є тим, якого вона не прожила. Це поєднання мимовільних, спонтанних, неусвідомлених, інстинктивних відчуттів; це гармонійна й таємнича діяльність тваринного зростання; це непомітний розвиток усіх перетворень і всіх оновлень. Життя, яке має до людини стосунок, здійснює чудеса одужання; закриває рани, повертає втрати, оновлює розбиті інтриги, зшиває роздерті тканини, зміцнює структуру органів, добавляє в жили необхідну для організму кров, знову затуляє очі пов’язкою кохання, надіває на голову корону сновидінь, знову розпалює в серці вогонь надії, допомагає розгорнути крила химерам фантазії.
Після смертельної рани, після, можна сказати, тривалої й повільної агонії Андреа Спереллі потроху відроджувався – в іншому тілі та з іншим духом, як нова людина, як істота, що вийшла зі свіжої ванни Лети, спустошена й позбавлена пам’яті. Йому здавалося, він увійшов в елементарнішу форму. Минуле в його пам’яті перебувало на одній і тій самій відстані, так ото коли ми дивимося на зоряне небо, і воно здається розсіяним і рівновіддаленим, хоч його зірки перебувають на неоднаковій відстані від нас. Тривоги затихали, грязь осідала на дно, душа очищалася; і він повертався в обійми природи-матері, відчуваючи, як вона по-материнському наділяє його добротою й силою.
Гостюючи у своєї кузини на віллі Скіфаноя, Андреа Спереллі повертався до існування поблизу моря. Позаяк первинна природа в нас досі переважає, і наша стара душа в обіймах душі природної досі пульсує від такого контакту, той, хто одужував, підлагоджував своє дихання до широкого й спокійного дихання моря, підіймав своє тіло, уподібнюючи його до міцних дерев, підлаштовував свою думку до спокою обріїв. Помалу-потроху в години уважного й зосередженого дозвілля його дух підіймався, розгортався, розкривався, лагідно тягся догори, як трава, притоптана на стежках; він ставав нарешті правдивим, простим, оригінальним, вільним, відкритим для чистого пізнання, схильним до чистого споглядання; він вбирав у себе речі, осмислював їх як модальності власного буття, як форми власного існування; він відчував, що нарешті проникає в ту істину, яку проголошували Упанішади Вед: «Hae omnes creaturae in totum ego sum, et praeter me aliud ens non est».[150] Могутнє відчуття ідеалу, яким дихали священні індійські книги, які він певного часу вивчав і любив, здавалося, підносили його вгору. І він знову відчував свою спорідненість із санскритською формулою, що називається Магавак’я, тобто Велике Слово: «TAT TWAM ASI», що означає: «Цією живою річчю є ти».