Були останні дні серпня. Море перебувало у глибокому спокої; вода в ньому була такою прозорою, що з досконалою точністю віддзеркалювала будь-який образ. Остання лінія вод так зливалася з небом, що дві стихії здавалися однією – недоторканою, надприродною. Широкий амфітеатр пагорбів, населений оливами, апельсинами, пініями, всіма найшляхетнішими формами італійської рослинності, що панував над цією тишею, уже не був безліччю різних речей, а однією суттю під одним сонцем.
Молодик, що лежав у затінку чи сидів на камені, прихилившись до дерева, здавалося, відчував, як крізь нього біжить річка часу. З певним знерухомленим спокоєм він вірив у те, що в його грудях живе цілий світ; з певним сп’янінням релігійного екстазу він вірив, що володіє нескінченністю. Те, що він доводив собі, описати було не можна, й неможливо виразити навіть словами містика: «Я допущений природою в одне з найпотаємніших її святилищ – до джерела універсального життя. Там я пізнаю причину руху й чую первісний спів істот у всій їхній свіжості». Видовище, яке він бачив перед собою, поступово ставало глибоким і безперервним. Віття дерев над його головою, здавалося, підіймало небо, наповнювалося голубінню, блищало, наче корони безсмертних поетів; і він споглядав і слухав, дихаючи морем і землею, незворушний, наче бог.
Куди ж поділися його марнославство, його брутальність, штучність і брехня? Де були його кохання, обмани й розчарування, й та невиліковна відраза, що наставала після насолоди? Де були ті нечисті й швидкі любощі, які залишали йому в роті дивну оскому, схожу на смак яблука, надрізаного сталевим ножем? Він не пам’ятав уже ні про що. Його дух дійшов до великого заперечення. Інший принцип життя увійшов у нього. Хтось увійшов у нього потаємно, той, хто глибоко відчував мир. Він відпочивав, бо більше не жадав нічого.
Жадання покинуло його царство; його інтелект запроваджував свої власні закони й віддзеркалював об’єктивний світ як чистий об’єкт пізнання; речі поставали перед ним у своїй справжній формі, у своєму справжньому кольорі, у своєму справжньому й повному значенні і своїй справжній красі, точні й очевидні; пропадало будь-яке відчуття особи. У цій тимчасовій втраті жадання, у цій тимчасовій відсутності пам’яті, у цій досконалій об’єктивності споглядання була причина того, що він більше не спізнавав насолоди.
Якщо сказати правду, то молодик уперше спізнав гармонійну нічну поезію літнього неба.
То були перші безмісячні ночі серпня. У глибокій перекинутій чаші пульсувало осяйне життя незліченних сузір’їв. Обидві Ведмедиці, Лебідь, Геркулес, Човен, Кассіопея блищали таким швидким і таким потужним світлом, що здавалося, вони наближаються до Землі й проникають у земну атмосферу. Чумацький Шлях струменів, як царствена повітряна річка, наче злиття райських річок, наче величезний мовчазний потік, який затягнув у свою водяну безодню пил із зоряних світів і струменів у кришталевому руслі між заквітчаних берегів. Вряди-годи осяйні метеори прокреслювали нерухоме повітря, скочуючись униз легко й тихо, наче крапля води по алмазному склу. Зітхання моря, повільного й урочистого, було досить, щоб виміряти спокій ночі, не стурбувавши його; і паузи були приємнішими за звук.
Але цей період видінь, абстракцій, інтуїції, чистих споглядань, цей різновид буддійського, так би мовити, космогонічного містицизму був дуже коротким. Причини цього рідкісного явища, крім пластичної природи молодика та його ставлення до об’єктивності, слід, мабуть, було шукати в незвичайній напрузі і граничній вразливості його нервової системи. Помалу-потроху він почав знову усвідомлювати себе самого, віднаходити відчуття свого «я», повертатися у свою примітивну тілесність. Одного дня, в полуденний час, коли життя речей, здавалося, припинилося, велика й жахлива тиша дозволила йому заглянути до себе всередину й раптом побачити запаморочливі безодні, невичерпні потреби, незрушні спогади, накопичення страждань і каяття, усю свою нікчемність певного часу, усі сліди свого пороку, усі решки своїх пристрастей.
Відтоді смиренний і тихий смуток опанував його душу, й він побачив у кожному аспекті речей стан своєї душі. Замість переходити в інші форми існування або поставити себе в інші обставини, чи втратити свою індивідуальність у загальному житті, він тепер уявляв собі суперечливі явища, поринаючи в природу, яка була суб’єктивним виявом його інтелекту. Краєвид став для нього символом, емблемою, знаком, провідником, який водив його по його внутрішньому лабіринту. Він знаходив таємну спорідненість між очевидним життям речей та інтимним життям своїх бажань і своїх спогадів. «To me – High mountains are a feeling».[151] Як у вірші Джорджа Байрона гори, так у ньому почуттям було море.